reklama voda new1

Статті

Заходжу в магазин, і тут хтось каже російською…

Заходжу в магазин, і тут хтось каже російською…

Думаю, багато хто з нас вже давно натикається, немов на цвях у стільці на цей початок  допису в соцмережах: «Заходжу в магазин/банк/маршрутку, і хтось починає говорити російською мовою…».

Далі по тексту йде обурення автора невіглаством «русскогаварящєго» тим, що той  несприймає  нічого українського в Україні, і нарешті торжество справедливості – нахабу ставлять на місце ефектним та красивим , і головне – законним методом на належне місце. Давайте розберемось, звідки тут ростуть « корені зла», та кому це вигідно. Адже, попри всілякі ідеалістичні мотивації, завжди знаходиться той, хто користується вигодами дій від щирих та відкритих романтиків боротьби за справедливість.

Почнемо з історії. Взагалі то варто було б копнути досить глибоко, аж до трипільців, яких дехто з тутешніх історичних патріотів давно записав в українців і на цьому робить собі піар. Але це надто велика та об‘ємна частина інформації, для широкого загалу, в силу його тісної зайнятості в інших сферах життєдіяльності майже недоступна через брак часу та зусиль, які доведеться витратити на вивчення предмету.

Тому коротко пройдемось по основних етапах.

В 1654-у році територія сучасної України потрапляє під вплив Московії, що пізніше стала називатись Російською імперією. З часом цей вплив став посилюватись і на момент створення СРСР тут вже в середовищі держслужбовців та причетної до них творчої інтелігенції майже всюди панувала російська мова. Періоди , коли були відступи до українізації – навчання в школах, вишах та використання в держустановах української мови можна вважати такими ж тимчасовими відкатами назад, яким був НЕП (нова економічна політика). Щирих та завзятих адептів одного й другого потім, після згортання тимчасового загравання з населенням відправляли туди, куди «макар телят не ганяв». Часто безповоротно.

Це загравання в «українську тему» було , як вже сказано – тимчасовим та вимушеним. Тому що на 1920 р. більшість – під 90% населення складало село. А село – це споконвічний побутовий уклад, традиції, і те саме наболіле питання – мова. Село, будь то на рязанщині, самаркандщині чи полтавщині говорило тією мовою, якою говорили батьки, діди та всі попередні покоління. Автор був свідком випадків, коли призовники до лав Радянської Армії з невеликих поселень Узбекистану, Азербайджану погано розуміли російську. Нічого дивного немає – вони вдома нею просто не користувались.

Інша справа – великі міста, вузлові станції, ключові магістральні точки та промислові об‘єкти. Це те, що бралось під контроль в першу чергу, а отже політизувалось найсильніше. Крім того, що в таких місцях всяк заохочувалось вивчення російської – мови міжнаціонального спілкування, вільно чи мимоволі йшло зменшення впливу місцевих мов. І тут вже не важливо – була на це таємна директива партії та правітєльства, чи все робилось чисто на побутовому, підсвідомому рівні. Історичний процес, нічого не вдієш.

Те саме відбувається не лише в комуністичних, авторитарних країнах, а й у «вільному світі» - ескімоси Канади, індіанці резервацій США все менше говорять мовою пращурів, намагаються пристосуватись до більш розвиненого соціально-економічного субстрату, що дає можливість жити більш комфортно.

Щось подібне відбувалось і за часів древньої Русі.  Руси – германомовні, перейняли мову місцевого населення – Подніпров‘я, що здебільшого складалась зі слов‘ян. За якийсь час створилась узагальнена слов‘янська «койне», на яку вплинула церковна – старослов‘янська мова . Потім ці обидві мови поширились на північ та схід. Але й там довгий час ще тримались місцеві фіно-угорськи та тюркські діалекти.

І лише в 19 ст. нова літературна російська мова стала набувати загально державного вжитку. Для цього імперія всяк підтримувала письменників.  Згадайте Пушкіна, Тургєнєва, навіть «хохла» Гоголя , що саме так і зашифрував себе, та став одним зі стовпів тамтешньої літератури.

В Радянському Союзі була ще й інша задача, окрім навчення всіх однієї мови, одного типу освіти, одних етичних та моральних норм. Там виводили, іншого слова не підбереш, новий «совєтскій народ». Як це робилось.

З одного боку вся освіта, культура  як вже сказано, базувалась на одній системі, на одній мові. Так чинять всі поліетнічні суспільства, що прагнуть до збільшення власного потенціалу. Нічого поганого в цьому немає – це логіка розвитку та виживання. Для яких цілей – то вже інша справа.

Але процес це досить непростий і довгий. Тому в СРСР вирішили пришвидшити це чином добровільного чи примусового переселення частин народів з їхніх правічних територій проживання в інші. Часто не гребували переселенням і цілих етносів.  Що з цього виходило?

По- перше, переселенці потрапляли, здебільшого не в пусте місце. Доводилось тіснити когось з місцевих. Що викликало у тих, звісно , не дуже багато радості та захвату. Це викликало напруження, що пізніще мвилилось у міжетнічні конфлікти на багатьох територіях колишнього Союзу.

 Але стратегічна мета того була варта. Практично в кожній союзній республіці були створені анклави інших  прийшлих етносів ( Придністров‘я, Карабах, росіяни Прибалтики, та інш.) , а часом навіть конгломерації з суміші багатьох народів, відірваних від власної історії, від свого коріння. В останніх випадках це вже зародки того самого совєцкого народу. Його власна історія починалась тепер від батька- діда переселенця, історія субкультури – з Чапаєва/Жукова та будинку культури біля терикону чи меткомбінату. Мова, звісно , одна – російська. Хоча, наприклад, той самий Янукович мав білоруське коріння, але це вже ніяк не впливало на нову ментальність.

По- друге, такі  етнічні «якорі» міцно тримали кожну республіку на приколі в СРСР, щоб вона не змогла набрати критичної маси волевиявлення народу для виходу зі спільного «колхоза». Ця справа була добровільна лише на папері, в житті за це доводилось платити дуже дорого. Сталін, що був експертом у партії не лише з «ексцесів», але й національного питання, знався на цьому досконально.

Треба сказати, що як і в інших державах, в таких місцях з міксу етносів та культур створюється вибухова суміш кримінальних та радикально налаштованих спільнот. В Радянському Союзі групи підлітків вже змалку гуртувались  по інтересах  до насильства та криміналу. «Бігунки» Казані, Набережних Човнів, Кривого Рогу та ін.

Старші читачі можуть згадати й Коростень 80-х та початку 90-х. Ситуація тут є типовою для інших подібних міст. З розвитком залізничного вузла, промисловості, розташуванням військових частин  місто було заселено багатьма новими мешканцями – військовими, держслужбовцями, спеціалістами, кваліфікованими робітниками та діячами культури. Звісно ж, мовою спілкування в місті стала переважно російська, бо навіть вихідці з навколишніх сіл швидко почали пристосовуватись до неї , щоб отримати легший доступ до благ та посад, кращої роботи. Не те, щоб була цілеспрямована  дискримінація україномовних , але в побутовому плані це було широко розповсюджено – зневажливе ставлення до «селюків».

З таким багажем Україна раптом несподівано для себе (для переважної більшості населення) раптом вступила в незалежність. Що з цього вийшло на тридцятому році – видно кожному. Чому саме так?

В кількох словах, щоб не затягувати у вивчення низки економічних, політичних, етнічних та інших причин.

В Україні, на відміну від Польщі, НДР, Угорщини та навіть Прибалтики, практично не було досвіду власного державотворення. Від слова зовсім.

В часи Русі державність була остаточно сформована, нехай і на основі місцевих початкових створень прийшлими скандинавами- варягами. Далі після занепаду ці землі потрапили під впорядкування ВКЛ, Польщі, Росії, СРСР. За всі часу тутешнє населення давало дві течії своїх найкращих пасіонарних представників – розумних, завзятих, амбіційних. Одні йшли на службу діючому режиму, представленому державою. Інші бунтували та повставали проти нього. Решта підкорялись, працювали, тихо ненавиділи та шукали шляхи його всяк обдурити. Звідси у нас така недовіра до держави та страх до її посилення, звідси це намагання пропетлять та прокрутитись.

Як тільки Україна отримала державність, на ключових постах залишились саме ті, що служили попередньому режиму – радянські державні та партійні функціонери. Що вони могли створити іншого, вже без направляючої руки КПРС та караючої – КДБ? Тільки той умовний колгосп, що маємо тепер. Кожен тягне з нього те, до чого може дотягнутись. На нижчих щаблях відмотують тихцем електрику, виловлюють по ставках та річках рибу сітками, ріжуть ліс на дрова. Далі вищі щаблі дають більші можливості – «пиляння» з бюджету, з родовищ, з підприємств , отриманих дикою приватизацією. Поєднання колишніх радянських  функціонерів з крупним криміналом дало сучасну новітню правлячу еліту - те чого західніше не могло утворитись, бо не мало основи. Тамтешніх номенклатурщиків просто і відразу відсторонили від влади.  

До чого тут мова, з якої починалось стаття?  Бо ці два вектори сходяться саме в цій точці та в теперішній час.

Мова зараз вигідне знаряддя для керування народними масами, очманілими від навколишніх негараздів, що вибивають розум з можливості критичного мислення, переводять його у режим емоційних відчуттів. Війна, тарифи, падіння виробництва та соцвиплат, потік негативних новин, провали освіти, охорони здоров‘я, комунікацій та всього іншого. Рано чи пізно народ почне задумуватись – «хто винен, та що робити?».

Щоб цього не сталось, запускаються емоційні торпеди – віра, мова. По них здавна кожен визначав своє місце в суспільстві, своє ставлення то інших, не схожих на себе. «Свій-чужий» - такі прості маркери, те, що виводить зі стану міркування в стан дії.

Маємо на сьогодні два зустрічно-протилежні напрямки розхитування української нації – від проросійських сил та псевдо українських. З першими зрозуміло – там діють агенти впливу Забордюр‘я, що, фактично і не криються в своїй діяльності. Вони вміло грають страхами російськомовної частини та інших етнічних спільнот, викопуючи давні скелети зі спільної історії.

З другими складніше – тут, під патріотичними гаслами та вишиванками ховаються справжні вовки від політики – цинічні, безжальні та підступні.  Протистояння в Україні Заходу – Сходу представниками вищих верств правлячого класу культивувалось з далеким прицілом використання цього козиря для політичних інтриг та отримання влади. Маючи під своїми знаменами професійних провокаторів, що періодично запускають ці ідеологічні торпеди про зневажання української мови, таким чином, насправді, розпалюють ворожнечу до інших, неукраїнських етносів, вносять розкол у суспільство. А значить, послаблюють силу нації, що основана на її єдності та згуртованості.

Не знаю, чи є точна статистика по етнічному складу, чи по мовному тих , хто боронив та боронить нашу країну від ворога на фронті. Але маю власне враження – російськомовних , представників інших етносів  серед них настільки багато, що нехтувати цим і аморально і злочинно.

Люди, що мають українське громадянство, мають повне законне право на проживання в Україні, і будь-хто, що кидає гасла – «Чємодан- вокзал..»  в найменшій мірі порушують закон. В більшій – грають на боці ворога.

 В Україні діє Конституція, з чітко прописаними нормами та правами щодо державної мови, громадян та інших відносин. Держава повинна – вона для цього створена, забезпечити її чітке та невідступне виконання. Держава представлена конкретними посадовими особами. Якщо вони не виконують свої обов‘язки – повинні бути притягнуті до відповідальності, бо своєю бездіяльністю підривають її основи та наносять збиток і шкоду всьому суспільству.

Право громадян – вимагати від представників держави виконання своїх обов‘язків законними засобами. І розповсюдження вимог  в суспільних мережах, як право на свободу слова – це дійовий та реально вагомий метод боротьби за наші спільні права та контроль за їх дотриманням.

Левко АНТОНОВСЬКИЙ.

Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Куди винесе «Північний потік» Україну?".

reklama kt