Перш ніж розглянути глибокі фундаментальні матерії нинішньої української держави (у вузьких колах прозваною «Другою республікою», де Першою вважають ту саму УНР Грушевського та Винниченка), варто трохи пройтись по самих основах.
Що таке саме поняття – Держава?
Тут, напевно, допитливі та достатньо освічені читачі підберуть не мало академічних визначень стосовно цього предмету. Дана ж стаття написана для людей простих та від предмету достатньо віддалених, що не дуже люблять завантажувати себе зайвими пошуками в Гуглі, чи ще гірше – в старих пропилених сховищах бібліотек.
Отже, держава, в двох словах – це суспільний договір. Про що саме він?
На певній території, обмеженій кордонами, проживає якась велика група людей, що мають спільну культуру, а отже мораль та етику (до них ми потім і будемо апелювати), спільну державну мову (або декілька), спільну економіку. Для захисту (це важливо) від зовнішніх ворогів це населення створює армію, від внутрішніх – поліцію та слідчі органи. Щоб все це працювало ще потрібна спільна інфраструктура, освіта, наука, медицина та деякі інші інституції. Державними справами займається менша частина населення у звичному режимі, і лише в екстремальному – всі. Для цього населення добровільно передає частину своїх прибутків та прав державі для справедливого їхнього використання за спільну користь. Ось саме в цьому й криється наріжний камінь держави – справедливість, тобто, дотримання домовлених правил всіма без винятку.
Це в ідеалі. Бо в реальності навіть у взірцевих розвинених країнах не все буває гладко. Приклад – Уотергейтський скандал у США. Там він спалахнув через те, що стало відомо, як президент Ніксон (на той час мав дуже високий рейтинг), намагався зам‘яти можливість розслідування про прослуховування конкурентів з іншої партії). А тепер, увага – було назначено та звільнено послідовно трьох генеральних прокурорів, підпорядкованих по закону самому президентові, що відмовились виконувати його прямий наказ, вважаючи це аморальним та неетичним. Вони ризикували своєю кар‘єрою та становищем. Однак залишились на своєму. Чому? Бо це еліта. Ніксон мусив піти і відставку.
Тут ми підходимо до двох основних моментів, на яких базується держава, тобто – добровільний договір між всім населенням та іншою його частиною, задіяною в державному апараті.
Перше – це принцип справедливості. Це поняття, виховане змалку, обґрунтоване освітою та виведене в ранг невідступності. Це те, за що можна і потрібно боротись, без чого поняття держави, договору розсипається на друзки як погано збудований будинок під час землетрусу.
Поняття справедливості притаманне кожному. От тільки в кожного воно дещо своє, приватне. І для того, щоб це стало спільним, існує інша, друга сторона нашого наріжного каменя.
Еліта країни, як духовний лідер та цензор етики і моралі. Частина населення, освічена, часто заможна, духовно та розумово розвинена є базовим сховищем та носієм спільної моралі та її норм.
Кажуть, під час Другої Світової війни, коли Великобританія потрапила в скруту через блокаду морських комунікацій, в багатих сім‘ях постановили значно врізати собі пайку, а простіше – відмовитись від щоденного шматка м‘яса на користь пораненим в госпіталях та бійцям на фронті. При цьому в одному сімействі служниця обурилась, мовляв, мене ж не питали, я не згодна. Сім‘я порадилась і постановила. Дійсно, не справедливо, служниці повернули її пайку.
Це і є різниця в розвинутому суспільстві між елітою та всіма іншими. Еліта є взірцем, вона веде за собою, вона тримає прапор суспільної етики, за нього перша готова відмовлятись і страждати, це плата за її привілейоване життя в суспільстві. Тут немає місця «свинарчукам», «мальдівам», «велюрам» та всьому іншому подібному.
Стосовно України можна сказати – єліти у нас немає. Всі ті, хто за станом майна та становища опинився «на горі» є лише гротескним та пародійним відображенням цього базового поняття. Це і зрозуміло.
Звідки взялась теперішня українська «еліта». Знову заглянемо в історію.
1991-й рік. Україна здобуває незалежність, що сама падає їй на запаморочену від щастя отриманої свободи голову, як те ньютонівське яблуко. Запаморочену, бо не зрозуміла, що з нею робити. А ті, хто «в тємє» - цеховики, крупний кримінал та, головне секретарі партіїї, комсомолу і очільники підприємств – тодішня еліта, зрозуміли і швидко цим скористались.
Зараз часто питають, чому ми не живемо, як в Польщі чи інших подібних країнах. Тому, що не відсторонили, як це зробили там одразу, від владного керма всіх тих, хто працював на Радянський Союз. Саме вони, їхні діти та продвинутий кримінал захопили далі владу в країні, почали формувати свій перший легальний капітал через приватизації всього державного (спільного для населення ) майна, через прийняття зручних для себе законів під прапором незалежності (від Москви) та вишиванкою на пузі.
І тепер ми, словами «класика» чи «хрещеного батька» нашої олігархії, а значить – еліти, «маємо» все це навколо. Саме ця «еліта» переформувала мораль суспільства - від радянського «хочеш жити – вмій крутитись!» до «щоб у нас все було, і нам за те нічого не було!». Поволі та непомітно поняття права на справедливість переросло в право сильного. Саме тому багаті люди прагнуть залучитись підтримкою силового апарату держави, представники державного апарату – надбати коштів, поки є можливість. Україна проспала момент, коли її обпоїли пишномовним трунком, спутали по руках та ногах, і тепер роздягають до останньої сорочки.
Правда, не всі спали непробудним сном. Перший дзвіночок тривоги пролунав, коли відкрились деякі деталі справи Гонгадзе. І хоч і досі по ній не поставлено остаточну крапку, вже зараз зрозуміло, якими прийомами влада та «еліта» руйнували залишки підвалин справедливості, якої має неухильно дотримуватись сама держава. Потім була «Помаранчева революція», далі «революція Гідності».
Це не дарма взято у лапки. Бо, насправді, ніякої революції не відбулось. Хто допитливий, нехай загляне у Вікіпедію, всім іншім коротко – не відбулось ніякої зміни суспільно - політичних та економічних стосунків, ніякої зміни еліт. Про останніх – втеча Януковича та поплічників ніяк не змінили діючого в країні ладу. Олігархія як правила, так і править, тільки деяких гравців відправили на лавку запасних.
Однак, зараз навіть правлячому класу зрозуміло – запит на корінні зміни в суспільстві є і він все далі зростає. Ознака цьому – обрання президентом Зеленського. Це був не вибір «за», це насправді вибір «проти» попередника, та всього, що він собою уособлював. І «мальдіви з свинарчуками» виявляється, було не найбільше зло під час його правління.
Черговий український «уотергейт» - плівки Бігуса, сколихнув наше політичне середовище. Далі буде видно, чи дійсно потряс, перевернув терези нашої незрячої української Феміди на бік справедливості, чи покарає її разючий меч винуватих в цій справі. Але вже зараз очевидно – так як колись – вже не буде. Інформація, що звучить з плівок є не лише моральним вироком фігурантам справи, але, і це найголовніше - колишньому президентові.
Зараз багато лунає голосів – це підробка, не доведено експертизою достовірність. Однак, хто добре знає дійових осіб ближче, не має сумніву, що імовірність достовірності є надвисокою. Про це говорить весь масив образів діючих осіб, які у відкритому, для всіх реальному житті, користуються не лише тими самими оборотами мови, вони саме живуть за такими принципами , які звучать з плівок.
Якщо по Медведчуку все зрозуміло – це відвертий ворог української державності та прихильник Росії, то по Порошенку все відкривається на багато більш сумно та трагічно. Адже це саме тоді, коли українські воїни гинули на фронті, за їхніми спинами, та за спинами всіх інших патріотів відбувався брудний ґешефт на їхній крові.
Згадаймо деякі інші моменти, що всім відомі і без плівок. У розпал воєнних дій Президент під чужим ім‘ям летить далеко за кордон на відпочинок. Це вам не шматок біфштексу, від якого відмовлялась колись англійська аристократія. Потім, під шумок виходки свого депутата Барни, Порошенко «нагинає» Верховну Раду (по Конституції – вищого органу влади за Президента) і змушує її протягнути свого Луценка на посаду Генпрокурора. Що це, як не державний переворот?
Але найбільшого відвертого цинізму сягла діяльність Президента, як Головнокомандувача, під час відправки трьох катерів з трьома десятками українських військових моряків через буквально, лави ворожих бойових кораблів, що в разів десять перевищували українські сили.
Нагадаю – за військовим Статутом, український військовослужбовець має боронити всіма засобами територію, військову техніку та зброю, надану йому державою. Тобто, ті три катери були військовими одиницями і мали вступити у бій в разі спроби їхнього захоплення. Захоплення відбулось, бою – ні. По закону винні або моряки, або той, хто їм віддав наказ здаватись. І тут, імовірно припустити, що такий наказ було віддано на найвищому рівні, адже не даремно тоді Командувач Військово-Морських Сил України, зрозумівши, в яку моральну та дисциплінарну халепу вскочив, пропонував Росії обміняти на себе всіх підлеглих, що потрапили в полон.
Ви можете собі уявити, щоб якийсь командир бригади на фронті відправив через окупований Донецьк взвод солдатів на трьох бетерах «з метою відновити державний кордон на сході» чи з якимсь іншим, більш абсурдним поясненням? Напевне, таким командиром мала б одразу зацікавитись контррозвідка як зрадником та ворогом.
Тепер «родзинка» цього дійства, що мало не перетворилось на таку саму криваву бійню, як в Іловайську - для чого був увесь цей сир-бор, як кажуть у Забордюр‘ї. А для того, щоб створити в Україні психологічний кошмар, і на цьому коні в‘їхати в надзвичайний стан, що відкладав вибори президента на невідомий термін. Але тут навіть піддатливий наш парламент зрозумів усю небезпеку ситуації і звів на гальмах зажерливі запити Порошенка стати незмінним, чи незамінним, як Путін. Не вийшло, і народ, у масі своїй, сказав йому «ні!», голосуючи за Зеленського.
Тепер стосовно самого Володимира Олександровича. Чи розуміє він всю глибину небезпеки, що нависла над Української Державою, ніби той Дамоклів меч?
Я не даремно привів цю аналогію. За історією, був у давнину такий собі громадянин Дамокл, що заздрив своєму правителю. Той вирішив показати складність становища свого, запросив Дамокла на бенкет, наказав слугам виконувати всі забаганки гостя.
Але в якийсь момент Дамокл підвів вгору очі і побачив над собою гострого меча, підвішеного на кінському волосі (для критиків – вага меча 1..2 кг, волос витримує в таких межах… якщо без прихованих дефектів).
В цій історії суть складної долі правителя – він кожну мить ризикує наразитись на небезпеку своєму становищу, а то й життю, бо справа правління складна та важко прогнозована.
Так і в нашому випадку – нинішній Президент підняв важкий пласт з грунту нашої політики, звідки полізло всяке, що треба або посікти, або воно вжалить отруйним зубом.
І тепер питання – в чиїх руках опиниться двосічний меч справедливості – остання межа та надія Української державності.
Левко АНТОНОВСЬКИЙ.
Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Заходжу в магазин, і тут хтось каже російською…".