Український письменник із Коростеня, що на Житомирщині, Віктор Васильчук — автор більш як 40 книжок, левова частка із яких — для дітей. Окрім казок, пише оповідання, новелети, повісті та романи про історичні події, російсько-українську війну, кохання та буденність. Напередодні свого дня народження, який у календарі випадає один раз на 4 роки (коли є 29 лютого), письменник розповів Суспільному, які події із життя надихають його на творчість, де шукає історії для сюжетів, хто стає героями його книжок, а також про те, чому "казкотерапію" у його творчості вважає визначальною та які виклики сьогодні вважає для себе пріоритетними.

Вікторе, розкажи, з чого все почалося. Як ти став письменником?

Думаю, почалося все у дитинстві. Хоча я не завжди хотів бути письменником. Таке бажання зародилося, коли познайомився із земляком-поетом Миколою Сингаївським. Підлітком вів щоденник, куди занотовував цікаві для себе спостереження, історії, юнкором дописував до місцевих та обласної газет. Після закінчення Київського університету Шевченка став кореспондентом у редакції Коростенської міськрайонної газети. Пощастило працювати з такими професійними наставниками як Анатолій Стрільчук, Степан Симончук, Валерій Нечипоренко, Василь Головецький. Згодом у редакції очолив агропромисловий відділ. Як журналіст нерідко бував у відрядженнях, зокрема, й у чорнобильській зоні, хоча Коростенський район теж зазнав неабиякого впливу радіації. Про наслідки аварії на ЧАЕС я написав чимало статей, репортажів, нарисів, спогадів самовидців. Проте найбільше все-таки мені подобалося писати про тварин та довколишню природу.

Віктор Васильчук, письменник. Фото надав Віктор Васильчук

Ти пам’ятаєш свою першу публікацію в газеті? Про що вона була? Це — перший твій журналістський чи швидше літературний твір?

Авжеж пам'ятаю. Це була замальовка чи оповідка про дружбу кота й кролика. Мені тоді виповнилося 15. Пригадую, закрив цих двох тварин в одній клітці та побіг грати у футбол. Коли повернувся, то побачив, що тваринки потоваришували. Так мило гралися, що я хотів усім про це розказати. Так і народилося перше невелике оповідання, яке я назвав — "Подружилися". Матеріал надіслав до обласної газети "Зірка". А коли її там надрукували, то моїй радості не було меж. Пам’ятаю: я з гордістю всім — батькам, родичам, сусідам, вчителям, однокласникам показував ту публікацію у друкованому виданні. Це було в 1975 році. Через 30 років це оповідання вийшло окремою книжкою у видавництві "Богдан – навчальна книга". Дуже круто!

Обкладинка книжки "Подружилися". Фото надав Віктор Васильчук

Тож, виходить, тварини у твоїй творчості — твоя фішка. Вони в тебе майже в усіх творах і майже в усіх книжках. Як ти це собі пояснюєш?

Усе просто. Змалку люблю тварин, природу. Залюбки й досі читаю пригодницькі розповіді про довколишній світ таких письменників як Ернест Хемінгуй, Марк Твен, Джек Лондон, Луї Буссенар, Антуан де Сент-Екзюпері, а також люблю творчість Івана Франка, Лесі Українки. Особливо подобаються твори Всеволода Нестайка. Окрім того, з дитинства неабияк люблю казки, де, як правило, головні герої — тварини або птахи, які комунікують з людьми. Завдяки їм ми відчуваємо, що таке добро, а що зло. Тому й пишу так багато казок для дітей. Сюжети для них підкидає життя. У більшості випадків сам спостерігаю за братами нашими меншими і фантазую різні кумедні історії, які з ними трапляються. Інколи сюжети підказують дружина Світлана та донька Юлія.

Віктор Васильчук з песиком Пончиком. Фото надав Віктор Васильчук

Обкладинки книжок Віктора Васильчука, героями яких є тварини. Фото надав Віктор Васильчук

Віктор Васильчук із домашнім котиком. Фото надав Віктор Васильчук

Знаю, що за сюжетами тобі взагалі не потрібно далеко ходити, адже в тебе вдома живе цілий зоопарк

Так, у нашому домі завжди були і досі є тварини. Наразі у нашій квартирі живуть 5 котів, 13 кішок, червоновуха черепаха, хвилястий папужка, акваріумні рибки, равлики. Є невелика колекція кактусів. Всіх їх раніше хтось викинув, а ми підібрали та надали їм притулок. Минулого року, наприклад, врятували величезного крука, який заплутався на дереві у целофановій торбині, а також галку з понівеченим крилом. Після цього написав книгу "Найкращий подарунок на Різдво", куди увійшло й оповідання про них "Каркушина одіссея".

Обкладинка однієї із книжок Віктора Васильчука. Фото надав Віктор Васильчук

Твою творчість часто називають казкотерапією. Ти все так і задумував, коли почав писати, чи це вийшло спонтанно?

Читання казок, де є початок-інтрига, логічне продовження, кульмінація та обов’язково щаслива розв’язка із яскравими героями, які живуть поряд, можливо, десь на сусідній вулиці чи у сусідньому будинку, або десь у лісі чи полі, які разом із тобою радіють, сумують, переживаючи певні моменти, — це вже і є терапія, яка відволікає, а нерідко, попри все, додає позитивних емоцій. Крім того, завжди намагаюсь бути максимально щирим, відвертим та чесним. А якщо фантазую, то це має бути неабияк наближеним до реальності. Взагалі гаслом своєї творчості обрав слова Антуана де Сент Екзюпері: "Перш ніж писати, потрібно це прожити та відчути". Запам’ятав це ще з дитинства. Хочу навести тільки один приклад. Мої різдвяні історії зі згаданої вище книжки — це із тієї ж серії казкотерапії. Хоча за жанром визначив їх як оповідання, де йдеться про життя переселенців, їх переїзд у нові міста чи села, туга за рідною домівкою, чекання тата з фронту абощо. Все це намагався передати, переплітаючи буденну реальність із фантастичним світом казки. Саме так іноді доношу дитячій аудиторії природу добра і зла, не травмуючи зайвим натуралізмом війни. Тобто коли зовнішній світ здається зруйнованим, — внутрішня уява та віра залишаються незламним фундаментом. Ось у цьому і вбачаю місію казки та терапевтичної прози взагалі. Без перебільшення вважаю себе приналежним до її творців.

Обкладинка книжки із казкою "Балакучий кіт Василько мандрував". Фото надав Віктор Васильчук

Твоя перша книжка "Несподівані зустрічі" побачила світ у 1992 році. Відтоді ти щороку, а деколи і частіше видаєш нові книжки. Якими з них ти сам найбільше пишаєшся?

Мені дорогі всі мої книжки. Вони ж як діти: народжуються у творчих стражданнях, а потім живуть і "підростають" серед людей разом з читачами. Якщо говорити про період до повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, то однією з найкращих своїх книжок вважаю "Чорнобильські поневіряння Бучі" (1996 рік). Буча — це прізвисько собаки, якого залишили напризволяще його господарі, коли покидали забруднену радіацією зону після аварії на ЧАЕС. Історія заснована на реальних подіях, про які мені розповідали місцеві жителі. Спочатку я написав оповідання з однойменною назвою "Буча", а потім додав ще оповідань і вийшла збірка. Книжку сьогодні переклали декількома мовами — англійською, французькою та іншими. Також її перевидали у Канаді. Її вивчають у ліцеях та гімназіях Коростенської громади. Також існує її аудіоверсія.

Обкладинки книжок Віктора Васильчука. Фото надав Віктор Васильчук

Я знаю, що ти не спиняєшся у написанні книжок і зараз, коли триває повномасштабна російсько-українська війна

Авжеж. За чотири роки повномасштабної війни написав 9 книжок. Немало із них вже вийшли друком. Досить вдалою, як на мене, є історична повість "Шалена Богдана", де описані події XVI століття. Про мужню дівчину, яка намагається врятувати свою родину з татарського полону. Опанувавши козацький бій, вона стає учасницею повстання під проводом гетьмана Косинського, втілюючи прагнення українців до волі. Про цю книгу я можу говорити безкінечно. Вона вийшла друком у 2024 році на замовлення Українського інституту книги у Білоцерківському видавництві "Час Змін Інформ" накладом у 2 тисячі примірників. Наразі це неабияк популярний твір як серед дитячої, так і серед дорослої авдиторії. Книжка побувала на багатьох міжнародних літературних форумах та книжкових ярмарках. На її основі написали сценарій до повнометражного художнього фільму. Крім того, у 2025 році ця книжка потрапила до другого туру Національної премії імені Тараса Шевченка. Чесно кажучи, думав писати її продовження, але поки є дещо інші плани. Нещодавно завершив роман "Між коханням і війною". Тобто моя творчість, як і багатьох інших письменників України — у єдиному строю культурного фронту.

Обкладинка книжки Віктора Васильчука "Шалена Богдана", Житомирщина. Фото надав Віктор Васильчук

Віктор Васильчук під час літературного форуму на Михайлівській презентує роман "Шалена Богдана", Житомир, 20 вересня 2025 року. Фото надав Віктор Васильчук

Віктор Васильчук під час одного із літературних форумів, Коростень, жовтень 2025 роек. Фото надав Віктор Васильчу

"Між коханням і війною". Назва промовиста. Цей роман теж про російсько-українську війну?

Власне, у романі йдеться про події 2014 року. Рік, який, вважаю, і став початком нинішніх подій, пов’язаних із загарбницькою політикою Росією ще там, на Донбасі. Писав цей роман майже 2 роки з упевненістю, що кохання набагато сильніше за війну і що воно переможе будь-яке лихо. Через життя і внутрішні переживання головних героїв — наших сучасників — показую важливість родинно-сімейних стосунків, роль справжньої дружби, любові та кохання. Це розповідь про кохання, яке здатне дарувати безмежну радість, іноді й завдавати пекучого болю, сіяти гірке розчарування і водночас пробуджувати найсвітліші мрії та сподівання. Це почуття неспинно кличе до вчинків, часом і до бездумних. Проте може залишати після себе глибокі рани та шрами. Як і війна, що несподівано вривається в життя головних персонажів.

Окрім книжок, ти понад 30 років видаєш власне друковане видання. Це приносить тобі задоволення?

Звісно. Ми видаємо його спільно із моєю сім'єю. Це — незалежний благодійний тижневик "Вечірній Коростень". Спочатку він мав назву "Апокаліпсис" ("Одкровення"), а нині просто "Вечірка". Ідея заснувати друковане видання виникла у 90-тих роках минулого століття. Відтоді, окрім містечкових новин, на його шпальтах з'являлися розповіді про людей, їх досягнення, захоплення, історію нашого міста, області, цікаві місця, відкриття, ну, і звісно оповідки про тварин, птахів та природу. За ці роки у нас було багато авторів серед наших земляків, і не тільки. До речі, одним із них свого часу був мій добрий друг — журналіст і письменник Василь Остапчук. На жаль, він рано пішов із життя. Я дуже пишався дружбою з ним. Тож, як бачиш, журналістиці не зрадив. Просто більше часу підготовці тектів, фото, верстці та друку віддає моя донька Юлія, яка теж професійна журналістка. У нинішньому році нашій сімейній газеті виповниться 35 років. Тобто вона є ровесницею Незалежності України. Перше її число побачило світ 14 жовтня 1991 року.

Свіже число газети "Вечірній Коростень". Вечірній Коростень/Facebook

А чи пам'ятаєш ти день виходу першого числа?

Авжеж. Це було якраз перед приїздом у Коростень одного із кандидатів на посаду першого президента Незалежної України — Леоніда Кравчука. Пригадую, я тоді скористався моментом, підійшов до нього і сказав, що хочу взяти автограф для першого числа газети. Він дав мені не тільки автограф, а й ще напутнє слово. Побажав, аби наша газета через висвітлення життя в одній окремо взятій громаді показувала історію відродженої незалежної України. Для мене це було знаковим. Газета вийшла з його автографом на першій шпальті та його словами: "Газеті і журналістам писати для людей і за людей, за їх незалежність! Леонід Кравчук".

Хочу сказати, що згодом редакція нашої "Вечірки" стала співорганізатором щорічного Всеукраїнського літературно-мистецького свята "Просто на Покрову", який триває і до сьогодні. До Коростеня приїздить багато письменників, видавців із усієї України. Під час проведення заходу ми вручаємо премію імені нашого земляка Василя Юхимовича. За ці роки її лауреатами стали більше 60 представників. А музей-садибу Василя Лукича в його рідних Сингаях за цей час відвідали майже 3 тисячі відвідувачів.

Віктор Васильчук з дружиною Світланою та донькою Юлею, Коротстень. Фото надав Віктор Васильчук

Відзнаки Віктора Васильчука. Фото надав Віктор Васильчук

Борис Патон вручає Віктору Васильчуку відзнаку "Золота Фортуна", Київ. Фото надав Віктор Васильчук

Віктор Васильчук з ексміністром культури України Євгеном Нищуком, Київ. Фото надав Віктор Васильчук

Вікторе, наше з тобою інтерв'ю виходить якраз у день твого народження, хоча офіційно він 29 лютого — дня, якого цього року немає у календарі. Тебе це не бентежить?

Та ні. Минулого року дата 29 лютого була у календарі, і у мене був ювілей — 65 років. Проте тоді склалися неабиякі форс-мажорні обставини, і я його не відзначав. Моє серце втомилося, і мені довелолося пережити декілька операцій на ньому. Тому було не до ювілею. Дякуючи своїй сім'ї, Богові та багатьом шанувальникам моєї творчості я знову у строю і, сповнений нових сил, весь у творчості. А відтак творчий вечір з нагоди мого ювілею буде у нинішньому році. А напередодні у міській бібліотеці Імені Лесі Українки в Коростені презентував читачам свою "Шалену Богдану".

І наостанок. Що ти хотів би побажати своїм читачам у нинішньому році червоного вогняного коня?

Мої побажання дуже прості, оптимістичні і добрі. Передовсім хочу, аби усі були здорові та щасливі. А також мирного неба всім і Перемоги. А ще — ніколи не втрачати інтересу до книжки, особливо, до її паперової версії. Адже, гортаючи її сторінки, можна не тільки мріяти та насолоджуватися читанням, а й набиратися знань, тепла й доброти. Впевнений на всі 100, що, попри те, який би не був крутий інтернет, паперова книжка ніколи не зникне. Вона завжди приваблюватиме не тільки запахом (інтернет не пахне), а й бурхливим морем надзвичайно цікавих подій та історій.