reklama voda new1

Статті

Зачарована Україна

Зачарована Україна

Читачі старшого покоління мають добре пам‘ятати такого видатного митця від кіно, дійсно, світового рівня, як Олександр Довженко. І його повість – «Зачарована Десна», що входила до шкільного курсу літератури. Але тема цієї статті дещо про інше «зачарування», не таке, що возвеличує та надихає, а навпаки – гнітить, принижує і викликає гнів. І Олександр Довженко про нього міг би розповісти набагато більше – яскраво, глибоко, як справжній геній. Однак не міг і обходився лише натяками та емоційними сплесками розпачу і депресій. Бо інакше він би не лише не творив, а зник без сліду як багато талановитих людей в ті часи –  часи найбільшої сили радянського ладу. Це саме він остаточно «зачарував»  Україну, і від сили тих «чарів» вона не може позбутись і досі.

Чому? На сайті «Хвиля.нет» вийшли дві знакові статті, що розставляють, на мою думку, всі крапки над «і» в цьому питанні.

Є такі дві філософські категорії, оперування якими може пояснити сутність багатьох явищ. Форма та її зміст. Отже, підемо від зовнішнього - форми, форми держави.

Як колись казав великий класик марксизму – ленінізму, сам же і засновник цієї «науки»  В.І. Ульянов –Ленін: «Архіважливе питання будь-якої держави – це питання про владу». Він добре знався на цьому, тому в першу чергу дав команду після повалення попереднього уряду, захопити всі ключові структури, за допомогою яких владу можна було розповсюджувати далі.

Але на чому влада ґрунтується?

Будь-яка влада спирається на свою легітимність, виражену законом. І головний Закон – Конституцію. Леонід Штекель в своїй статті на «Хвилі» проводить короткий, але змістовний аналіз конституцій, і головне, як це стосується саме  України.

В кількох словах про головну думку статті. В Західному світі розвиненої демократії  існує два варіанти Конституцій – Американська та Французька. (Може хто згадає про подібний документ П. Орлика, але він не має стосунку до теми цієї статті, хоча б тому, що  не був втілений в реальному суспільстві ). Обидві  з‘явились приблизно в один і той же час, обидві стали результатом боротьби народних мас проти обмежень прав монархічними властями, обидві проголошували свободу та рівність громадян. Навіть в обох записано, що влада в країні належить народові. Але. Є  відмінність, яка робить ці Конституції (попри інші деталі) їх зовсім різними.

В США народ обирає представників, яким передає право на керування країною, але не абсолютне. І народ має, в разі невиконання урядом своїх функцій, позбавити його цих прав навіть у спосіб збройного повстання. Батьки – засновники США заклали підвалини своєї держави, яка досі стоїть міцно і непорушно, в якій унеможливили узурпацію влади самою владою.

Французька Конституція такої статті не має, і там, за законом, після обрання представники фактично отримують безмежну владу над країною аж до наступного переобрання. Інша справа, що за довгі роки було всяке – гільйотини, диктатури, і врешті решт все  увійшло в  чітке демократичне  русло.

Тепер повернімось в нашу Україну, і бачимо, що, по суті, тут все дуже схоже. Носієм влади є народ, а здійснення влади проводиться через виборчих представників. І… на цьому тлі ми маємо розквітлу «буйним цвітом» корупцію, олігархічно – кланові структури та повновладдя чиновницького апарату, що теж сформувався по своїх спеціалізаціях у подібні до кланів групи. Все. Після виборів, напередодні яких майбутні обранці всяк стелються перед електоратом, вони набувають безмежної та безконтрольної влади до наступних. Ніякого імпічменту, відклику, взагалі дієвого контролю над ними та їхніми діями з боку народу не існує. Ось чому в нашій країні весь бізнес намагається зо всіх сил пролізти, чи хоча б «подружитись» із владою. Бо вона робить своїх носіїв недоторканими та всемогутніми. Це відбувається на всіх рівнях. Для маленького села цар і бог голова місцевої ради, для міста – мер, і так далі, до рівня Президента.

До чого призводить така система, бачимо на прикладах сусідів, що вийшли з тієї самої «колиски», що і Україна. Президенти РФ та Білорусі тепер просто переобирають самі себе.

Українська Конституція походить від конституції УРСР, яку писали сталінські поплічники. Саме в ній, самій «демократичній» у світі, було прописано найбільше прав. От тільки, хто на них зважав, хто їх виконував, коли влада сконцентрована в руках самої влади, а вирішує все її верхівка.

Тепер, коли розібралися з «формою», перейдімо до її змісту.

І тут нам допоможе інтерв‘ю Сергія Дацюка для каналу «Укрлайф», представленому теж і на Хвилі.

В ньому він змалював головну причину занепаду Другої Української республіки. Саме цієї, в якій ми зараз обираємо владу, на яку скаржимось та гніваємось.

Причина  приховано глибоко, не всім помітна, і навіть після пояснень може бути не всіма прийнята. Але почнемо здалеку, з історії.

Вся історія України, як це було вже не один раз сказано, пронизана одвічними змаганнями за свою свободу проти іноземних загарбників. Колись це були скіфи, що зринають на межі писемної історії, потім готи, гуни, авари, булгари… Нарешті руси. Ось ці вже , здається, «наші», рідні, адже ми ж потім стали зватись Руссю...

А от і ні. Руси були «германоязичнимі», якщо говорити сучасними штампами. Хто цікавився історією, напевне знає на цю тему думку Н. Гумільова , ншіх дослідників. Та варто просто почитати імена тієї русі, вказані в літописах, щоб зрозуміти, що то були зовсім не тутешні люди. І нічого соромного тут немає. Майже одноплемінники русів свого часу захопили мало не половину Англії, створивши там свої королівства, Сицілію, провінцію Нормандію у Франції, а потім знову звідти Ангглію і французький діалект був при дворі панівним від часів доньки Ярослава Мудрого до Шекспіра.

Так що, власне, нічого дивного чи не звичайного не сталось і з цими теренами, де жили наші пращури. Норманська «закваска» дала розвиток великій європейській країні, що, не зруйнуй її монголи, могла стати з часом в рівень з іншими цивілізованими країнами. Але не пощастило, і сюди прийшли литвини Гедіміновичи, потім поляки Ягелони, а далі московіти Романови. А після Романових більшовики. І весь час з цих земель найсміливіші та найрозумніші або йшли на службу загарбникам, або ж, бунтували проти них. А простолюд, здебільшого покірно працював і терпів, доки терпець не уривався.

Ось тут і криється велика душевна травма українського народжу – ніколи тут не було національної держави, а відтак і довіри до самої держави. Будь-яка , вона була для тутешніх чужою та осоружною. Від якої потрібно критись, ховатись і менше потрапляти на очі.

Ресентимент – ось так одним словом  С. Дацюк називає глибинний душевний стан пересічного українця, вихованого своєю довгою та складною історією. Заздрість, ворожість, відчуженість – такі поняття вкладаються в це слово, це відчуває українець до будь-якої влади, що ніколи не турбувалась про нього, а завжди була до нього злою мачухою. ЇЇ можна терпіти, якщо совість дозволяє – прислужуватись, а коли ні – бунтувати. Чи можна з такими почуттями щось збудувати гарне, світле -  саме як державу, а не в інших сферах. Там то якраз є багато чудового та неймовірного, там, де від держави українець вільний, або ж на чужині, де позбавлений свої дитячих страхів та злості, бо інша, нехай і чужа країна, до нього, принаймні нейтральна або й доброзичлива.

«Ми не живемо – ми мстимося. Ми не граємо – ми намагаємось відігратися. Саме тому ми жебруємо у Європи, в Америки…» Ця цитата Дацюка дуже яскраво показує саму глибинну суть ставлення українців до власної держави, яку, здавалося  б після отримання незалежності розвивай та зміцнюй…

Та не може поки українство в масі своїй осягнути розуміння «республіки» - справи громади, спільного блага , через яке може отримати захист та гарантії для свого власного блага, а не навпаки. Навпаки не працює, навпаки ми маємо зараз те, що маємо, говорячи цитатою з іншого класика, вже сучасної історії.

Це і є ті глибоко сховані «чари», той мотиватор поведінки, який не дає українцям переступити через «своє» заради спільного, що не дозволяє збудувати громаду, єдність нації та добробут і силу Республіки.

Є  у нас  і гарні, надихаючі приклади.  Україна – це не лише історичний геополітичний коридор між Заходом та Сходом, стик двох різний цивілізацій, світоглядів та культур. Україна – це фронтир, місце, де завжди складно, де завжди боротьба та звитяги. В такому місці можуть жити лише справді сильні та сміливі люди. Лишилось лише зрозуміти, як саме цю силу  прикласти до справи розквіту України.

Левко АНТОНОВСЬКИЙ.

Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зазирнути в безодню".

reklama kt