«Мені потрібно надягнути ніжки…»
Як зараз живе маленький Андрійко Томчук, якому під час бомбардування вулиці Ковельської (Воровського) у Коростені в ніч з 5 на 6 березня відірвало дві ніжки написала у соцмережі Facebook Світлана Барановська. Історія про нескорених....
На годиннику перша ночі, а календар невпинно перегортає свої сторінки і сьогодні вже 6 березня. То був звичайний вечір подружжя Томчуків з Коростеня: вечірні процедури з дітками і чай із близькими друзями перед сном. Та кожен пам’ятає з якими думками він засинав тієї моторошної весни 2022-го, як заплющував очі і мріяв хоч про одну спокійну ніч без тривог та вибухів. Шкода, що того дня прохання коростенців не були почуті: авіабомби, вибух, один, другий…, 12 зруйнованих будинків, жертви, вогонь, паніка – ось, що чекало жителів вулиці Ковельської тієї злощасної ночі.
Інна та Павло Томчуки, молода родина, напередодні війни купили квартиру по вулиці Маяковського (нині Степана Бандери). Жінка і чоловік не місцеві, та свій шлях розпочали саме у Коростені. Працювали на залізниці і виховували двох діток – 6-річну Анюту й 2-річного Андрійка. На початку війни переїхали тимчасово до друзів, що жили поруч. «Там приватний будинок, а ми живемо на п’ятому поверсі, це небезпечно, та й не потрібно буде постійно бігати у бомбосховище з дітьми, у друзів і підвал близько»,– міркував Павло Томчук.
Кожна секунда важлива…
– Прокинулась я від жахливого болю у спині й від того, що кричить синочок, – пригадує Інна Томчук. – Я відразу зрозуміла, що щось сталося: шматочки скла та пісок сипались на мене. На ліжку спали ми всі четверо, постраждали лише я і син. Тієї ночі сигнал тривоги на телефоні спрацював буквально на 2-3 хвилини пізніше, але саме вони виявились вирішальними.
– Далі все в тумані… – продовжила розповідати мама Андрійка. – Тіло болить, Андрійко кричить, а я намагаюся його заховати і прикрити голову. Підводжусь і бачу, що у будинку вже немає ні вікон, ні дверей, а навпроти горить ще один дім. Далі ми намагалися потрапити у підвал, бо невідомо, чи це вже кінець, чи тільки початок бомбардування. На жаль, спуститися у сховище було неможливо: його завалило. Хлопці розкидали ці завали і я відчула, що десь тече кров. Спочатку Павло, мій чоловік, посвітив на мою спину, а потім подивився на сина.
«Інно, тут біда…»
«Інно, тут біда», – ось якими були перші слова батька після побаченого.
– Я тоді була у шоці, оглушена, із закладеними вухами, глянула на малого і перше, про що подумала – можливо, можна щось знайти… Та ніжок вже не було… – каже Інна.
Як це сталося, досі невідомо. Можливо, то була частинка бомби, розпечений метал чи потужна хвиля від прильоту – правду не дізнаємось, мабуть, ніколи.
…А бомбардування триває. Гул літаків. Ракети. Вибухи. Вогонь та купа диму. Пелена на очах, а життя ніби зупинилося. Як були одягнені, вони пригнули у машину і їхали якомога швидше до міської лікарні.
Нелегкий шлях, та ми впорались
Вже зовсім скоро знову буде весна. Пройшов цілий рік, та одне так і не змінилось – війна досі триває. Наразі родина Томчуків проживає у Німеччині, у невеличкому селі поблизу Мюнхена. У хлопчика немає двох кінцівок нижче коліна, але про ту жахливу ніч Андрійко не згадує й взагалі не пам’ятає. Зараз він вже має дві ніжки – користується протезами.
– Коли сталася трагедія, ми одразу приїхали у Коростенську міську лікарню і наші лікарі негайно забрали синочка в операційну, він втратив багато крові. Ще декілька хвилин, і Андрійко опинився на операційному столі, на годиннику була друга година ночі. Десь о шостій ранку він був під крапельницями у реанімації. Ніч була тяжка: мені зашивали та обробляли порізи, чоловік був поряд, а донька залишилась у друзів, – згадує ту пекельну ніч Інна Томчук.
Жінці дозволили перебувати поряд із сином у реанімації, він відразу прийшов до тями. Та вона ніколи не забуде той страх у його очах. Цілу добу всі боролися за його життя, втрата крові, ускладнення дихання, безкінечні рентгени й аналізи. Та шлях лікування маленького Андрійка тільки починався. Коростень, Житомир, Польща, Німеччина і все це за кілька тижнів. В Україні сім’я була десять днів. У Житомирі все ішло по колу – ті ж аналізи й рентгени, знову реанімація, промивання та чищення ран, перев’язки, крапельниці. Лікарі також спостерігали за спеціальними механізмами, які були для циркуляції крові і для того, щоб все правильно запустилося і зрослося. Далі була Польща. Туди Томчуки поїхали всі разом – четверо. Анюта тоді із родичами була на Заході України, тому зустрілася родина вже на кордоні. Дівчат переправляли волонтери, а Павло разом з Андрійком їхали «швидкою».
– Коли ми виїжджали з України, Андрій був у нестабільному стані, шокований та на медикаментах. Перший час приймали заспокійливі ліки, бо досить погано спав уночі. На польському кордоні нас вже чекала «швидка», і все знову – огляди, стабілізація стану, – каже мати Андрійка. – У Польщі нам зробили ще 3-4 операції на ніжках. Спочатку по видаленню зараження: на лівій нозі потрібно було прибрати інфекцію. І пізніше була ще операція по корекції ніжок, аби було гарне протезування. Але перше і найголовніше оперативне втручання було в Україні, далі стабілізація стану для можливості перевезення синочка.
Останнім пунктом призначення була Німеччина. Хлопчик вже був готовий до протезування. 25 березня – початок нового етапу до бажаного результату. Почалася реєстрація у клініці, Андрійка оглянули і нарешті можна було відпочити. Житло надали сім’ї безкоштовно, коли дізналися про їхню нелегку історію. Як приємно усвідомлювати, що на світі існують добрі люди.
– Це був перший день, як ми були разом, – згадує Інна. – Весь час син був із чоловіком, і ми нарешті зустрілися, потім почався процес реабілітації. Два-три тижні ми робили компресивні пов’язки на ніжках, готували самі ніжки для того, щоб можна було зробити протез. Спочатку протези були навчальні та примітивні – робиться гіпсовий макет самої ніжки і корегується зріст. Ми знову вчилися ходити. Було складно і зовсім нелегко, але зараз Андрійко знову має змогу рухатися.
…І знову став на ніжки
Як розповідала Інна, зараз Андрійко вже має спеціальні протези, а з травня він ходить. Звісно, спочатку було тяжко адаптуватися до того, як все це працює і одягається. Аби знову піти, довелося докласти багато зусиль, а саме: різні фізичні вправи, прогулянки, пов’язки і найтяжче – емоційний стан.
«Мені потрібно надягнути ніжки», – так починається зараз кожен день маленького хлопчика.
Андрійку нині три роки і він розуміє про свою особливість, що це його спосіб функціонування у повсякденному житті. А так день загалом не відрізняється нічим від однолітків – ігри, забавляння з сестричкою Анютою, харчування, ну і обожнює він кататися на електричній машинці. Грається Андрійко вдома, бо у місцевий садочок, на жаль, не беруть через його особливість.
Чому моя киця не спить поруч?
Родина дуже сильно сумує за Батьківщиною і мріє якнайшвидше повернутися у рідний дім. Та Андрійко ж сумує не за містом, а за його маленькою кицею Муркою, яка навіть народилася з ним в один день. Малюк дуже прив’язаний до неї, в них наче особливий зв’язок, адже вони разом виросли. Щодня він доглядав за нею, як вмів, по-дитячому: годував, разом спали, дивились мультики, гралися іграшками. Хочеться, щоб кицька була поруч, але вона чекає на Андрійка вдома у Коростені.
Ніколи в житті неможливо забути про свій дім, адже саме там тобі спокійно й затишно, тому Томчуки не є винятком. Вони вже дуже засумували за рідними й близькими, і аж ніяк не за матеріальними речами. Тільки опинившись у такій ситуації, ти розумієш, що навіть не згадуєш про якийсь певний одяг чи книжку. Єдине, що не можеш забути – це те мирне життя, яке в один день обірвалося у кожного українця.
– Моє життя стало на паузу, воно ніби і продовжується, але по-справжньому почнеться, коли я повернусь, – зауважила Інна Томчук. – Після перемоги ми обов’язково повернемося! І я дуже щаслива, що стільки людей підтримало нас тоді. Небайдужих було дійсно багато, і якби я мала змогу, особисто кожному сказала б дякую!
Українська нація – неповторна та єдина. Тут кожен підтримає і ніколи не пройде повз того, хто потребує на допомогу.
На сьогодні Андрій забезпечений максимально, у нього є любляча родина, яка, незважаючи ні на що, намагається посміхатися.
Під час моєї розмови із мамою Інною Андрійко грався з татусем, і дуже сміявся. Життя сім’ї налагодилось, вони навчилися комунікувати з німцями, майже не розуміючи німецьку. Та кажуть, що дуже допомагає англійська.
Переживають тільки стосовно власного психологічного стану по поверненню додому, адже всі будуть питати «ЯК ВИ?». Тому я дуже сподіваюся, що ця історія допоможе зменшити кількість таких запитань, адже ви вже багато дізналися про шлях цієї сильної духом сім’ї.
Валерія Барановська
ДОПОМОГТИ НАШІЙ РЕДАКЦІЇ ФІНАНСОВО: "Підтримай КОРОСТЕНЬ today".