«З Росії з ностальгічною любов‘ю!» - так можна було б назвати статтю президента Росії В. Путіна про «історичну єдність російського та українського народів». Автор апелює до відомих історичних фактів, а також вільних домислів, поданих у суміші з переписаними тезами, що були колись у радянському підручнику з історії СРСР за 7 кл. під редакцією Нєчкіной та Лейбенгруба. Майже нічого нового, лише додані фрагменти з новітніх лекцій від пропагандистів «русского міра» про австрійський штаб, де придумали окремість українського народу та інші подібні речі.
Від самого початку В. Путін згадує про «колибєль» трьох братніх народів – Древню Русь. Відмітимо – вже не Київську, а просто Древню. Мабуть київські майдани таки відкарбували в пам‘яті болючі шрами, щоб зайвий раз навіть не прив‘язуватись. Але то таке, дрібниці. Зачепимо справді за «живе» та болюче.
Звідки пішла… ні, не Русь. Теорія про «єдиний дрєвнєрусскій народ», до якого апелює Путін та інші псевдо історики. Розвинулась яскраво якраз після війни, тої самої Вєлікой Отєчєствєнной, що була , насправді великим та трагічним фрагментом Другої світової. Чому саме тоді?
Радянська Армія зайшла в логово фашизму, перемогла, спільно з союзними державами, а також спільними зусиллями народів союзних республік власної держави. До того вже давно поборено та знищено класи експлуататорів - поміщиків, капіталістів, куркулів, а у купі з ними всяких есерів, троцькістів, бухарінців та інший ворожий елемент. Перед самою війною на черговому з‘їзді ВКПб / КПРС Сталін проголосив про остаточну перемогу соціалізму в Радянському Союзі. Правда, чи не більшу частину з тих переможців – учасників з‘їзду було незабаром арештовано, заслано чи розстріляно, але на швидкість стрімкого злету самої справедливої країни світу з самою демократичною конституцією то вже ніяк не впливало. На звільнені вакансії швидко знайшли заміни.
І ось тепер настав час будувати не лише єдину політичну систему, але й створити в ній єдиний, слухняний та відданий народ – радянський. Товариш Сталін був великим фахівцем в цьому питанні, адже партія давно вже доручила йому «національне» питання. Саме під його чуйним керівництвом все й було зроблено. В союзні республіки було увіпхнуто в кожну фактор протидії - інші етноси, часто здавна налаштовані не дружньо до місцевого, кордони перекроєні таким чином, щоб при нагоді мати час та можливість розпалити міжетнічну ворожнечу та перешкодити вільному виходу із СРСР. Але це було далекоглядно зроблено ще раніше, коли будували спільний плавильний котел народів. Тепер настав час прискорити «плавку», щоб мати змогу швидше отримати того самого «гомо совєтікуса» - специфічний підвид людини, що хоч і не відрізнявся від основного біологічними параметрами, зате був зовсім іншим ідеологічно. Це для нього «биліннікі рєчістиє» складали бравурні вірші та пісні про майбутні звитяги Червоної Армії, що «нестримним ударом та малою кров‘ю» змете ворожі полчища, звільняючи народи світу, що знемагають під залізною п‘ятою світового імперіалізму. Кому цікаво, як готували «бросок на Італію» більшовики – відсилаю до передачі Марка Солоніна.
Саме для нового «броска на Запад» Сталін швидкими темпами виховував молодий склад партії та ком составу, знищивши чи не на половину старий, попередній. Тому що «старики», що як всюди, за свою нехай не надто довгу, але неймовірно стрімку кар‘єру встигли обрости шерстю гіркого досвіду та підспудних сумнівів і до генеральної лінії партії, і до святості особи самого товариша Сталіна. Тому підлягали «чистці», що і було успішно зроблено. «Колег по клубу успішний менеджер» Адольф Шікельгрубер свого часу цим знехтував, і його чисто випадково врятував добротний дубовий стіл від замаху на власне життя. Хоча, що там критикувати ту істеричну особу, радянському вождю він був як підліток проти дорослого, досвідченого та зваженого чоловіка.
І цей досвідчений чоловік після війни знову повернувся до питання «совєтского народа». Питанню конче потрібна була легітимізація, історична «правда». До речі, Адольф свого часу, ніскільки не ніяковіючи, перетягнув на німецький народ «арійську теорію», раніше придуману … англійцями. Хоч це й призвело тодішню Німеччину до катастрофи.
Теорія про «єдіний дрєвнєрусскій народ» була теж придумана не Сталіним і не його прихильниками. Це вигадали ще при російському самодержавстві в другій половині 19 ст. Нагадаю, за теорією русскоміровцев, в цей час Генштаб Австрії «придумує» український народ, а поляки ударними темпами «пишуть» словники української мови, спотворюючи на свій лад «правильну» російську. У російських царів був свій резон кроїти історію по своєму, як це робили не раз і до того. В цей же період сама ситуація примушувала. Османська імперія явно здала від часів «сражєній за Очаков і покорєнья Крима» Потьомкіним, Рум‘янцевим, Суворовим. А значить можна було знову спробувати «на зуб» її міцність, щоб прорватись крізь Кавказ на Персію до володінь Великої Британії, а через Балкани на Малу Азію та Палестину з Єрусалимом, зробити те, що не вдалось колись хрестоносцям – «визволити від бусурман» святе місто «найхристияннішим» імператором світу.
Однак, не вдалось. Перший «блін вийшов комом» - поразкою у Кримській війні, а наступний етап російсько - турецької на Балканах під прапором «визволення славянскіх народов» теж був зірваний спільними зусиллями країн майбутньої Антанти. Це під ці події в Росії того часу була розкручена істерія «брацкіх славянскіх народов», правда, під загальним прапором з двоголовим орлом (схоже, історія ходить по замкненому колу), а потім «дрєвнєрусского».
Тому, коли вже розумні та принципові науковці в 40-х роках вже пилами та сокирами будували своє «світле майбутнє» на неосяжних просторах північних країв і нікому було заперечити, з нафталіну було викопану стару російську теорію про «адіннарот». Після відкоша на теренах слов‘янських , царі вирішили переключитись на менші цілі – вгамувати хоч якось революційний рух, що зароджувався, квасними баснями про «скрепне православіє та общіє корні».
Для тих, хто далекий від історичних досліджень – коротка довідка. Сучасні межі Білорусі населяли племенні союзи слов‘ян та балтів (мовних родичів сучасних литовців та латишів). Лісову частину України – слов‘янські союзи, степ – переважно тюркомовні кочовики. Російська територія до Уралу була заселена частково у Поволж‘ї тюркомовними народами – булгарами та ін., решта – фінсько - мовними племена з рідкими включеннями слов‘янських та варяжських форпостів по шляху «з варяг у греки». Це показують ще антропологічні дослідження радянського вченого В.П. Алєексєєва, що писав про переважно фінський субстрат на територіях Володимиро-Суздальських земель перед навалою монголо- татар. Після туди звичайно йшов якийсь відтік з південних земель Київщини, Чернігівщини, сплюндрованих навалою, але, як кажуть історики та здоровий глузд – куди йдуть біженці з розорених територій? В глухі місця з нижчим розвитком суспільних відносин, чи в розвинені? (Біженці з Сирії, Лівії та інших країн сунуть у Європу, а не в Росію чи Україну). Тож переселенці ринули в місця, що потім швидко отримали сильний поштовх для розвитку – майбутнє Велике князівство Литовське (потім з додатком і Руське). До речі, той же Алєксєєв відмітив, що сучасне сільське населення України має ознаки нащадків населення древлянського субстрату. Тобто, після спустошення центральної України заселення при Литві йшло з Древлянщини.
Питання мови, на яке «кульгають» теорії псевдо істориків. Тодішні племенні союзи розмовляли своїми говірками – діалектами, в межах єдиної культурної спільноти - близькою мовою. Тобто, слов‘янські племена могли розуміти одне одного, і розбіжності мов були менші, аніж тепер , але різні етноси - народи мали різні мови. Балти та слов‘яни більше відрізняються мовою між собою, аніж всередині їхні діалекти. Графіті часів Русі на стінах Київської Софії мають ознаки, дуже близькі до сучасної української мови. Навіть берестяні грамоти Новгорода того часу мають схожі форми. Хоча це скоріше є ознакою не того, що новгородці були такі ж слов‘яни, бо населення там було переважно з фінським корінням, а швидше проявом моди та необхідності. Переселенці з Подніпров‘я несли з собою узагальнену слов‘янську мову койне для спілкування між собою та з урядовцями князів Русі. Тут же і вплив церковно-слов‘янської - старомакедонської (не плутати з грецькою Македонією), яку розповсюджували Кирило та Мефодій. Інші племена на схід від Дніпра та північ говорили фінськими мовами, що навіть не входять у велику індо-європейську сім‘ю, до якої належать всі слов‘янські, балтські та багато іншіх. Для шовіністів зазначу – термін є загально прийнятним науковим і ніяких дискримінацій не несе. Однак доводить, що мовної спільності між росіянами – нащадками фінських племен, та українцями, білорусами не мало б бути. Чому ж всі знають, що є?
По - перше, еліта світська та церковна Московії писала церковно-слов‘янською мовою. Навчання наукам йшло переважно теж нею, хоча дехто ще додатково вивчав грецьку, латинь, та деякі інші. Все це поступово впливало на розвиток майбутньої російської. Якою мовою спілкувались у побуті ? Відкриваємо нотатки мандрівника А. Фьодорова і бачимо, що частина написано церковно-слов‘янською, частину тюркською та перською. Очевидно купці володіли кількома для ведення бізнесу, власне, як і сьогодні. Багато тюрків - переселенців після кривавих усобиць приходило з Орди, місцеві «крєстьянє» мали говорити мовою пращурів – фінськими діалектами, що і знайшло сильні прояви у старовживаних, діалектних формах навіть з Підмосков‘я аж до радянських часів. Потім в 19 ст. царизм почав заохочувати «бойкіх на пєро» письменників та поетів високими гонорарами для масового розповсюдження нової спільної літературно- ділової мови.
Хто зі старшого покоління, мав помітити різницю мови дикторів ЦТ СРСР і теперішніх. Без суворого контролю явно відчувається відкат до старих форм. І тут нічого дивного – мова має свої закони розвитку та змін.
По - друге, після приєднання України немала частина козацької старшини, шляхти та інших освічених людей стала робити кар‘єру в Московії, приносячи з собою свою мову та звичаї. Ф. Прокопович навіть придумав для Петра Першого нову назву - Росію, по суті, скальковану з України, яку ще тоді часто називали не Малоросією, а Руссю, а народ руським/русинами, мову руською. Таким чином тодішні апологети «русского міра» і видатні земляки за сумісністю створили нащадкам проблему, з якою вони тепер не можуть дати ради.
По - третє, великий відтік на Росію (маю на увазі територію, а не держу творення) пішов за часів СРСР. Переселяли примусово, добровільно та в різних комбінаціях. Варто глянути списки очільників, військових, науковців – скільки українських та похідних від них прізвищ там – це все вихідці та нащадки їхні, до речі розумні, діяльні та віддані.
І звідси висловлю думку, яка може багатьом не сподобатись. Нинішня російсько-українська війна це не лише про території та ресурси. Це конфлікт ідентичностей, і тут далеко не другорядну роль грають саме колишні земляки. Це їм потрібно будь-що довести своїм теперішнім співвітчизникам, що вони свої в дошку, чи навіть кращі, аби не було спокуси загнати їх під одну гребінку, як колись радянських німців куди подалі. Це їм потрібно довести вже колишнім співвітчизникам, що ті не праві зі своїми майданами, і взагалі, що тримаються за свою занепалу Україну, викликаючи роздратування та злість. Це їм потрібно довести собі, що свого часу вони зробили правильний вибір, ставши на службу до сильного режиму, полишивши «забите село» на батьківщині, це вони хочуть вгамувати своє роздратування, злість, та повернути все назад – хоч в СРСР. Тільки ж колесо історії не крутиться назад, може лише загальмувати, як нині, навіть пробуксувати, але не повернути «всьо, как било» - дружбу народів та все інше. Бо не повернути Крим, Донбас і життя людей, що загинули на цій війні.
В статті В. Путіна багато емоційних посилань про турботу та занепокоєння долею України та українців, що потрапили під «поганий» вплив. Це наче промова, що звернена до тих «хороших, не зіпсованих», що пам‘ятають «чудові» радянські часи та мріють повернутись. Але чомусь там немає жодного слова про Будапештський меморандум, де Росія гарантувала недоторканість кордонів України після відмови від ядерної зброї.
Там немає жодного слова про Харківські угоди вже при Януковичу, де теж гарантовано те саме.
Це схоже на казку про вовка, що вдягнув овечу шкуру, змінив тембр голосу та прийшов під будинок до дітей вівці та замекав « Я ваша мама, я молока принесла. Відчиняйте!».
Але ми не барани.
Пам‘ять народу не вибіркова – тут пам‘ятаю про все хороше, а про погане – ні. Народ пам‘ятає все, бо це пам‘ять колективна, вона лише тимчасово може піддатись на улещування та вмовляння. Але, як казав наш, майже класик красномовності, В. Клічко, тоді ще спортсмен, про людність на Заході : «Народ там дуже довірливий – його легко обдурити. Але тільки один раз. Більше з вами справи не матимуть».
Говорив насправді колись Бісмарк ту крилату фразу, що літає просторами інтернету, чи ні - зараз важко дізнатись. Але вона точно пасує до всього історичного досвіду, який дала Росія всім своїм сусідам та політичним партнерам - « Домовленості з Росією не варті паперу, на якому вони написані».
Не варто наступати на граблі ще раз, щоби остаточно пересвідчитись в їхній підступній простоті. Це дуже болючий досвід. Досить одного разу.
Левко АНТОНОВСЬКИЙ.
Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зазирнути в безодню".