reklama voda new1

Статті

В тенетах безвиході?

В тенетах безвиході?

В «давні» часи, наприкінці  Радянського Союзу , увагу глядачів на його теренах завоював неймовірно захоплюючий італійський серіал «Спрут».  Чим же він так зацікавив радянський народ?

Фільм дійсно був динамічний за розвитком свого сюжету, насичений складними романтичними стосунками героїв, трішечки відкривав шпаринку в «залізній завісі» секретності та мовчання, крізь яку можна було зазирнути на тамтешнє життя, зовсім не схоже на радянську дійсність.

Була, однак, ще одна причина, підспудна, чітко сформувати яку могли, мабуть, лише люди з академічною освітою та незаангажованим розумінням тієї самої радянської дійсності.  Комісар Каттані  непримиримо боровся з італійською мафією – розгалуженою мережею бандитів, політиків та бізнесменів, що порушуючи встановлені закони, набивали свої кишені коштами, отриманими з темних оборудок. В СРСР звісно ж мафії, наркоманії, як всіх інших злачних, негативних та розтліваючих факторів, притаманних «гнилому Заходу» просто не могло бути.

Чи все ж таки були, і саме тому радянський глядач так зацікавлено слідкував за карколомним сюжетом, з прихованою надією на торжество справедливості в кінці?

Корупційно – політичні скандали тих часів, арешти мафіозі в Італії були добре відомі радянському глядачеві не лише з серіалу про комісара – ними були напхані новини, репортажі, газетні заголовки ЗМІ в СРСР. І дивно, десь в ці ж часи щось подібне відбувалось і в самому Союзі. Кримінальні справи по розкриттю злочинів торгівельної мафії освітлювались головним редактором «Огонька» В. Коротичем, сміливі та принципові слідчі Гдлян та Іванов «штурмували» бастіони приватних наддержавних структур в республіках Середньої Азії,  оборудки з «лівим» потоком  ікри, цінних видів риб Каспію , Волги, Далекого Сходу часто потрапляли в хроніку новин. Гласність та перестройка робили свою справу – багато чого дійсно стало з таємного підкилимного  «рєшалова»  явним та відкритим. Прості громадяни вже не одне десятиліття стикались на власному досвіді з явищами «несунів», дефіцитом, спекуляцією, цеховиками підпільного виробництва та інш. Саме тому громадяни, змучені роздвоєністю офіційної моралі та реаліями життя із затамуванням подиху стежили за сюжетом, сподіваючись хоч там дізнатись про секрет перемоги над багатоликим та всюдисущим Спрутом. На жаль, так і не дізнались. Головний герой загинув у непримиримій боротьбі, а його послідовники продовжили це, схоже, безнадійне заняття ще на декілька сезонів та років.

То що ж там такого таємного, «в чому сила?» його – одвічне питання, що не дає спокою багатьом і сьогодні, в роздумах порівнюючи реалії тодішньої Італії та сьогоднішньої України.

Однак, щоб розібрати проблему по елементах, ніби той дитячий конструктор, потрібно звернутись до однієї з минулих статей – «Зачарована Україна», та згадати, про що там ішлося.

Коротко, щоб не відсилати читачів порпатись в архівах сайту, нагадаю.

Мова була про, так би мовити, «проектну основу» нинішньої України, її  юридичну закладку, втілену в основному законі – Конституції. 

Одна з головних особливостей її полягає в тому, що всі (!) громадяни України, являючись носіями влади, як народ, обирають делегатів своєї волі – депутатів Верховної Ради для втілення через них її в життя. І, далі, ці депутати, являючись законодавчою владою, а також представники інших гілок , мають виконувати волю народу на його користь та для його блага.

Звідки ж береться стільки невдоволених владою простих громадян, якщо вибори проводяться періодично та з дотриманням всіх необхідних законних процедур? Чому через короткий період часу маси вже мріють знести та поміняти свою владу на іншу?

«Корінь зла» сховано в системі зворотного зв‘язку, вірніше, в його практичній відсутності. Після виборів / призначення прості громадяни вже не мають ніякого впливу для відзиву, припинення повноважень своїх обранців, якщо ті чинять щось неугодне чи неправильне. Розберемо це більш прискіпливо.

Всякий «проект», говорячи інженерною мовою, має втілюватись якимось інструментарієм над матеріалом за допомогою певних знань та навичок.

Якщо перекласти на нашу ситуацію, то ми маємо втілення управління державою частиною її народу, що мають якісь поняття про управління, морально - етичні установки та діють в межах встановлених правил – Закону. І тут стає зрозуміло, чому все саме так виходить, а не інакше. Як вже говорилось в згадуваній статті, В часи СРСР була прийнята дуже  ліберальна, демократична Конституція. Але саме при ній відбулись жахливі за своїми наслідками порушення, що призвели до голодоморів, репресій, військових експансій проти сусідніх народів.  Бо ніякого контрольного механізму з боку населення – народу над правлячим класом – більшовиками просто не було. Моральних обмежень у звільнених від «мракобєсія» релігії теж.  Зате була невгамовна жага панувати над 1/6 частиною суші а також там, куди дотягнуться . Це розв‘язало руки його верхівці творити все, що заманеться задля  «построєнія свєтлого будущєго»  в першу чергу для себе та утримання влади на наступні часи.

З розпадом СРСР в цьому плані практично нічого не змінилось. Мораль вже відкрито було запхано куди подалі. Верхівка прилаштувалась до нових умов і успішно мімікрувала під запити часу та «чаяння» народу. Недремне око партії КПРС та караюча безжальна рука ЧК/КДБ було скасовано (в першу чергу тому, що в нових умовах парт номенклатура прагнула спокійно жити та користуватись накопиченими благами, а не чекати вночі на візит товаришів у цивільному як нових чисток своїх рядів).

Коли часто запитують люди один одного, чому ж ми так не живемо, як Польща, Чехія та інші західні сусіди, то потрібно розуміти – тут номенклатурщики залишились при владі. Вони створили умови для свого власного подальшого збагачення, підсунувши приватизацію, ваучеризацію та т. п. З часом зрощенні з крупним кримінальним фінансовим капіталом, вони та їхні представники отримали всю повноту влади в Україні. На сьогодні форма суспільно-економічної формації – модерний феодалізм. Але спочатку потрібно зробити короткий відступ в історію, щоб пояснити тонкощі та відмінності.

Свого часу всі проходили періодизацію історичних процесів. Там розповідалось про Росію часів початку 20 ст. Це була феодальна країна, бо правлячий клас складали – поміщики, а основну масу експлуатованих – селяни. Так, в цей час вже були капіталісти - власники виробництв, що теж займали привілейоване положення завдяки своїм капіталам, темпи розвитку нових економічних стосунків були досить високі. Але в порівнянні з передовими країнами того періоду – США, Великобританією, Францією, Німеччиною Росія все ще була відстала країна з переважно феодальним способом господарювання.

Радянська соціалістична революція більшовиків була дійсно революцією, бо реально змінила спосіб господарювання в країні – іншу формацію, знищила чи витіснила за межі держави попередні панівні класи та встановила свій власний – більшовиків. Але. Насправді, як би там не називали цей соціалізм, історично більшовики зробили не крок вперед, а назад. Від індивідуальної власності на засоби виробництва – мануфактури/заводи  (при капіталізмі), землю з селянами (при феодалізмі), Радянська Влада встановила спільну власність на фабрики, заводи , колгоспи … та працюючих людей на них держави.  І аналогії далеко не потрібно шукати . Подібні формації були в Давньому Єгипті, цивілізаціях Мезоамерики та деяких інших, що відносять до часів  Рабовласницького періоду. Саме така форма була в Радянському Союзі, дещо пом‘якшена для певних категорій . Селяни малу якусь особисту свободу, але не могли покинути колгосп, бо навіть до 1974 р. не мали паспортів,  робітникам не так просто було за власним бажанням змінити виробництво та переїхати (якщо не потрапляли в державну програму – БАМ, Цілини, новобудови…) . Безліч народу взагалі було загнано в табори ГУЛАГу, умови утримання в яких без здригання важко уявити. Індустріалізація,  атомна бомба, польоти в космос тут по суті нічого не міняють – правляча каста КПРС на чолі з Генеральним секретарем є повна аналогія Фараона з жерцями, сановниками, армією та розподілювачами рису. Тут навіть є прямі кальки : Мавзолей- піраміди з муміями,  обожествлєніє влади та жертвенність для неї, гімни, міфи, напівбожества – Лєнін, Маркс, Енгельс, історія Партії  та всяке інше.  Коли тут адепти «смачного пломбіра та докторської ковбаси» згадують про безкоштовні  путівки до санаторіїв та квартири, то треба згадати і про те, що автомобілі Форда в тридцятих роках коштували піврічну зарплатню робітника заводу без всілякої черги, а в Єгипті та в Ацтеків теж давали державним працівникам якесь житло в багатокімнатних «мурашниках» та пайку за трудодень.

Коли настала епоха української незалежності,  населення пострадянських країн (стосується лише 12-ти республік без Балтії)  зробили прогресивний історичний крок  з державно-рабовласницької формації прямісінько в…

Ні, не в капіталізм, як це може здатись на перший погляд. Хоч деякі фактори його присутні. Бо основу формує не малий сегмент економічно-суспільних відносин, які можуть мати передові, суперсучасні кластери в своїй структурі, а наймасовіший та ваговий за способом виробництва матеріальних товарів та розповсюджених морально-етичних установок.

Ми в самому, що не на є феодалізмі. Нехай і модерному, де «герцоги» їздять не на бричках , запряжених дванадцятьма парами арабських скакунів, а на дванадцятициліндрових німецьких мерседесах та майбахах. 

В 90-ті  з парт номенклатури, «червоних директорів»- приватизаторів, цеховиків, та інших жвавих хлопців виділились найбільш здібні, що зуміли накопичити в руках надприбутки та пустити їх на розширення бізнесу і політичного впливу. На сьогодні олігархічний капітал розділився на певні клани, що тримають під контролем, ніби крупні феодали середньовіччя монопольно цілі галузі-феоди. З них вони й «кормляться», як писали в підручниках про удільних князів, вони тримають цілий «двір»  своїх  працівників, на кшталт колишніх придворних, а ще приватні структури з контролю, силових дій та висвітлювання власної діяльності через ЗМІ. Крім того вони мають величезний вплив на законодавчу влади, вклавши ресурс для просування своїх представників на виборах.

Є, однак, ще одна структура, власне держава, в яку олігархічні групи офіційно не входять. І держава має певні гілки для виконання своїх основних та інших функцій. Про основні вже говорили раніше в попередній статті – захист від зовні вторгнень, захист від внутрішніх посягань, справедливий арбітраж конфліктів інтересів, збирання податків та справедливий їх розподіл.

Але тут навіть не прискіпливому спостерігачеві видно, що всі ці функції в Україні виконуються не дуже ретельно, а декуди взагалі не виконуються. І знову зрозуміла причина – відсутність народного контролю за діяльністю представників влади. Коли в ситуації незадовільної роботи його,   відносно громадянина виникає точка напруження, арбітраж питання лягає на плечі… начальника виконавця. Не окремої позасистемної арбітражної  структури, тим більше не постраждалого від свавілля громадянина. Для нього ще в минулі часи придумали бутафорський фінт – «пішітє в жалобную кнігу!». Саме формулювання має неприхований знущальний підтекст. Конфліктне питання переважно спускається на гальмах без виносу «сора із ізби», темної та загадкової для невтаємничених.

За тридцять років незалежності в Україні сформувався, виріс та зміцнів привілейований клас – псевдо еліта, що править країною - олігархічно- бюрократичний спрут. Чиновницький апарат розділений на свої галузі та підкластери, розмежував інтереси -  вони теж «кормляться» як феодали, знімаючи неформальну плату за послуги. Всі сидять на «потоках» грошей, що снують паралельно або  в обхід офіційно визнаних, знімають пінки з відкритих джерел через різні схеми та оборудки .

На початку президентства Зеленського на Хвилі  Ю. Романенко та С. Дацюк  прочитали кілька лекцій про  «Тіньову державу», про ці «потоки» та про те, як це працює. Вони робили це як підказку про  діючу Систему  для нового Президента, щоб допомогти йому виробити правильну стратегію на шляху модернізації  існуючих порядків та держави в цілому. Не відомо, чи ознайомився він з цим, чи ні, але, схоже, тим чи іншим способом  в цілому наша влада опанувала цю нехитру науку і тепер цілком успішно користується освоєним матеріалом, судячи з тих реформ, що вводяться в дію мало не кожного тижня.

Тут виникає закономірне питання стосовно нещодавніх перетурбацій вищих керівників ешелонів влади. Кого знято, кого замінено, кого підвищено. Що за цим стоїть, чи не йде Українська верховна влада по шляху посилення автократичності, простими словами – до диктатури?

Так, все скидається на те, якщо дивитись зі сторони на «чистку» силових структур та оточення. Без цього не обходиться жоден історичний приклад, якщо розглядати відомі випадки від Сули та Цезаря, до Сталіна, Хрущова, Брежнєва та навіть Горбачова. На короткій тридцятилітній історії  навіть в незалежної України прем‘єр-міністрів  вже було двадцять. Нічого дивно, бо так диктує історична, та логічна необхідність – через голову уряду кожен президент проводить необхідні, з його точку зору рішення ( як показує історія – часто помилкові), і знімає того, коли негатив анти рейтингу в населення починає перевищувати терпиму норму. З останнім, правда,  завжди є певна небезпека помилитись і з ходу проскочити критичну межу, за якою вже починаються некеровані процеси. В України погана карма стосовно авторитарності після 1991 року – не приживається деспотія на Київських Горах.

На Хвилі вийшло декілька статей на тему – чи так вже невідворотна диктатура в Україні. Згідно з наведеними показниками опитування соціологічними службами, чи не половина населення у нас саме за посилення жорсткості влади. Так, цьому є пояснення – в нашій патерналістській системі світогляду, сформованому ще в описану епоху модерного рабовласництва та феодалізму, багато людей все ще плекають у мріях своїх образ «доброго та суворого (?) батька», що прийде та покарає кривдників і винагородить скривджених.

На такій хвилі цілком імовірно розпочати якісь  репресивні заходи проти неугодних та отримати на якийсь час схвалення від простолюду. Ба, навіть, може буде важко втриматись від такої спокуси.  І для цього знадобляться молоді та енергійні, що з полум‘яним серцем та вірою в справедливість підуть на штурм бастіонів  всіх тих, що заважає та чинить перепони. З часом вони «обростуть» зв‘язками, власними інтересами і все повернеться, звідки прийшло, бо без глобальної стратегії такі зміни зробити не можливо .

Відомо в історії немало випадків успіхів у використанні методів рішучих, дієвих та жорстких. Однак, всі більш-менш успішні випадки базувались не лише на підтримці мас, але на високому рівні самовідданості та глибокому стратегічному мисленні керівників. А ще це супроводжувалось неабияким економічним підйомом від здійснених реформ. 

У нас же навіть «антиолігархічний закон» більше б‘є не по олігархах, а по простих підприємцях . З іншими нововведеннями схожа картина. Для диктатури у нас немає довіри до виконавців, є накопичене роздратування серед різних верств «реформами» та зростаючими цінами і базисна основа – конкретний запит якогось масового  прошарку населення  до захоплення влади  теж відсутній.  Глобальної стратегії щодо модернізації  в Україні економіки та суспільно – політичних відносин – немає. Те, що сьогодні пропонується та проводиться владою  - не більше як імітація змін та насправді перерозподіл накопичених капіталів від «старих» носіїв до «нових».

Ми не можемо знати, як пройде майбутня зустріч українського та американського президентів. Але виходячи з відомих фактів вже зараз зрозуміло, що нічого на кращого за те, що вже було  стосовно «Північного Потоку»,  окупованого Донбасу та Криму не буде запропоновано. Може навіть гірше – Україні буде нав‘язуватись «формула Штайнмаєра», що викличе не лише негатив у суспільстві. Може саме ще й через це з таким поспіхом йдуть кадрові перестановки  у верхах силових структур, на які потрібно буде покластись, у випадку непередбаченої ситуації? Вірніше, саме тому, що передбачають, бо тут додадуться ще «тарифи» та все інше?

Так що, в цьому сезоні прем‘єра «спасітєль  страни і народа»  не зірве шалені овації.   Олігархічний «Спрут» теж не подолати в такий короткий термін, навіть з можливим майбутнім референдумом з цього питання. Бо з Системою не можна боротись безсистемно, її подолає лише більш досконала та сильна, чого  влада  досі навіть не намагалась  створити.  

Може тут доречно буде переглянути останній сезон про Голобородька? Надто вже якось  там тонко прозорливо все представлено. Геніальні таланти, вони такі – завжди проявлять серед ілюзій  реалії, що легко впізнаються народними масами без зайвих розтлумачень.

Якщо повернутись від насущних проблем до більш глобальних історичних, то ситуація виглядає такою – Україна не лише «заворожена» своїми давніми комплексами меншовартості , вона ще й обплутана сучасними  тенетами договорняків та надмірного користолюбства її несправжньої еліти.

Бо справжня еліта не грабує свою землю і власний народ .  

Справжня еліта – це взірець етики та моралі, це служіння в першу чергу суспільству, а не власній кишені.

 «Ти, брате , любиш Русь – як хліб і кусень сала. Я ж гавкаю раз враз, щоби вона не спала.»

Сто двадцять п‘ять років минуло, як написані І.Франком ці вірші, а чи змінилась  Русь-Україна?

Левко АНТОНОВСЬКИЙ

Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вовк в овечій шкурі".

reklama kt