26 квітня — це день пам’яті про найбільшу в історії людства техногенну катастрофу та вшанування героїзму пожежників, експлуатаційного персоналу Чорнобильської АЕС, міліціонерів, військовослужбовців, будівельників, учених, медиків, які брали участь у подоланні наслідків аварії.
Одним із тих, хто стояв біля витоків ліквідації цієї катастрофи, був і голова Коростенської міської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», колишній начальник 8-ї самостійної державної пожежної частини міста Коростеня, підполковник внутрішньої служби Олександр Недощак (на знімку).
З журналістом газети "Голос України" пожежник-ліквідатор поділився спогадами від перебування біля реактора, враженнями від пережитого, проблемами сьогодення ліквідаторів.
— Олександре Борисовичу, стати пожежником мріяли з дитинства?
— Родом я з Радомишля. Оскільки саме з юних років мені до вподоби була професія пожежника, то я й вирішив вступити у 1980 році до Черкаського пожежного училища, яке закінчив у 1983-му. Після навчання мене — лейтенанта внутрішньої служби — за розподілом направили начальником караулу Коростенської СДПЧ-8. На рік-два раніше це училище закінчили й Володимир Павлович Правик — начальник караулу другої воєнізованої пожежної частини управління внутрішніх справ Київського облвиконкому з охорони Чорнобильської АЕС та Віктор Миколайович Кібенок — один із перших ліквідаторів аварії на
ЧАЕС, лейтенант внутрішньої служби. Закінчив також історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
— А як опинились у Чорнобилі?
— 9 травня 1986 року у складі зведеного загону Коростенської пожежної частини нас направили на місце дислокації пожежного підрозділу в Іванкові Київської області. Тоді з Коростеня прибули 30 пожежників. Проживали ми в наметовому містечку, пізніше — в пожежній частині. Змінили тут ми своїх колег із Чернігівщини, котрі були дуже втомлені, виснажені і малоговіркі...
— Яке завдання виконували в Чорнобилі?
— Безпосередньо в Чорнобилі я з колегами позмінно перебував з 12 по 21 травня. Після того, як отримали наказ, ми вчотирьох вирушили на ЧАЕС на пожежному автомобілі марки «Урал» для ліквідації наслідків аварії.
Дорогою до станції не раз пересікали відрізки, де прилад радіаційного контролю зашкалював, показуючи понад 100 рентгенів. І я, розуміючи наслідки цього явища, наказав водієві тиснути на педаль газу, щоб швидше проїхати небезпечну ділянку дороги... Коли ми прибули на місце, часу на роздуми було обмаль, одразу приступили до виконання завдання — забезпечувати безперебійну подачу води для бетонування основи зруйнованого енергоблока. Також брали участь у гасінні кабельних тунелів ЧАЕС.
— Враженнями від перебування поблизу реактора поділитесь?
— Скажу єдине: відчуття не з приємних і не для слабодухих. На ЧАЕС у ті дні зосереджено було багато техніки, людей, фахівців, котрі намагалися приборкати цю масштабну аварію. Багато ліквідаторів тоді працювали без протигазів, спецодягу... Після відпрацьованої зміни нас відправляли на обов’язковий дозиметричний контроль, адже ті прилади, що ми мали на руках для вимірювання рівня радіації, були ще армійські, і результат вони показували із солідною похибкою. Уже після дозиметрії ми переодягались у чистий одяг, мились... Одразу після зміни в наших хлопців і в мене дуже боліла голова, пекло в горлі, відчували себе, мов вичавлений лимон... Ліків ніхто ніяких не давав, лікарі не консультували, ніхто у нас регулярно не контролював дози опромінення...
За результатами роботи Коростенського гарнізону, відповідно до указу Президії Верховної Ради колишньої УРСР за підписом Валентини Шевченко, «за самовіддані та мужні дії під час ліквідації аварії на ЧАЕС» п’ятьох пожежників із Коростеня було нагороджено медаллю «За відвагу на пожежі». Таку нагороду, окрім мене, ще отримали Олександр Валентинович Синицький, Василь Максимович Ковтуненко, водій Микола Стужук...
— А як склалася ваша доля після Чорнобиля?
— У 1989 році мене знову з Коростеня направили начальником служби держпожежнагляду до рідного Радомишля, де
я пропрацював майже шість років. Завершив службу на посаді начальника СДПЧ-8 Коростеня у званні підполковника внутрішньої служби. Маю 27 років стажу пожеж-
ника.
— Певні пільги з боку держави маєте нині як ліквідатор?
— У мене складається таке враження, що і тоді і сьогодні ми були потрібні лише для якнайшвидшої ліквідації аварії і не більше. Наприклад, нині я як ліквідатор другої категорії отримую від держави аж 203 гривні 80 копійок доплати до пенсії і ще пільги на оплату комунальних послуг. Ми навіть не можемо відновити колишню пільгу щодо оздоровлення чорнобильців, яку скасовано років із сім тому. Та й наші з колегами медалі нічого, крім пам’яті про ті важкі часи, проведені в горнилі чорнобильського пожарища, не значать. Не раз піднімали наші актуальні питання перед владою міста, народним депутатом Володимиром Арешонковим, але, звісно, з огляду на сучасні події, коли в країні точиться війна, проблеми чорнобильців відійшли на задній план. Ми із колегами, розуміємо, що зараз найважливіше — вигнати з нашої землі цю нечисть, а після довгоочікуваної Перемоги вже можна буде й наводити лад у своїй домівці та в Україні.
Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Під час робочої поїздки до Брюсселя Володимир Москаленко познайомився з коростенцем, який є заступником представника України при ЄС".