Євгеній Горбатий мріяв про щасливу родину, бути батьком доньки, якій вже обрав ім'я та отримати вищу освіту. Але, на жаль, не судилося. У ніч на 29 липня 2022 року у виправній колонії, у селищі міського типу Оленівка на Донеччині, російські війська скоїли теракт. Загинуло більше півсотні захисників Маріуполя. Євгеній Горбатий — один з тих, хто знаходився на той момент у “бараку смерті”. Солдату мінометного взводу окремого загону спеціального призначення “Азов” було 29 років. Рідні змогли його поховати через 11 місяців після трагедії, пише сайт Свої.city
Наречена бійця з позивним "Дуче" Олена Шинкарчук згадує найдорожчі та найважливіші моменти їхнього життя. Її коханий був цілеспрямованою людиною, тому завжди досягав цілей, які перед собою поставив, і саме завдяки цьому він опинився в лавах героїчного “Азову”.
Женя — людина, яка приносить з собою свято, посмішки, позитив
Євгеній Горбатий родом з Херсонщини, але більшу частину життя з родиною мешкав у селі в Коростенському районі Житомирській області. Спорт у житті хлопця мав велике значення. Він не просто ходив до зали займатися і тягати "залізо": кожне заняття крок до особистих рекордів.
"Женя мав звання майстра спорту з жиму лежачи. Штанга — то його любов. Він працював тренером у Коростені, а також у Києві. Він дуже комунікабельний, позитивний, емоційний, чесний, щирий, добрий, справедливий, його якості можна перераховувати вічно і дійсно це правда, кожен хто його знав підтвердить ці слова. Мій коханий був тією людиною, яка завжди підтримає і допоможе будь-кому в будь-який час. Також завдяки своїй фізичній підготовці та сильному характеру він працював тілоохоронцем. Ніколи не боявся зброї".
Олена та Євгеній відвідували одну тренажерну залу в Коростені. Часто бачили один одного, але ніколи не спілкувались.
Олена і Євгеній познайомилися у спортзалі. Автор: архів родини
"Бо я до зали ходжу займатись. Люблю спокій, урівноваженість. А коли приходив туди Женя, то там завжди стояв такий гамір, що не помітити його було нереально. Женя — людина, яка приносить з собою свято, посмішки, позитив. Він приходив тоді до зали вже просто як відвідувач, а не працівник, але все одно всім допомагав і підказував як краще і правильно робити певні вправи. До мене він там ніколи не підходив, а я собі думала, що він просто самозакоханий качок. Але згодом він почав писати мені в соцмережах, залишати коментарі, реакції на мої розповіді, і з часом в нього вийшло пробити мою броню. Тоді вже він був в "Азові". Мені здавалось, що служба надала йому впевненості, для нього це була ціль номер один, яку він зміг досягти й дуже цим пишався".
Подарував папугу, зробив пропозицію і забрав з собою до Маріуполя
До лав "Азову" "Дуче" приєднався у липні 2020-го, а вже у серпні молоді люди почали спілкуватися в соцмережах та телефоном. Листування тривало 4 місяці.
"Пам'ятаю як в кінці серпня я з подругою поїхала на море, і вже там я цілодобово сиділа в телефоні з Женею. Тоді я зрозуміла, наскільки він класна людина. Цікавий, розумний, смішний, щирий і він так був мною захоплений. Це було просто в саме серденько".
Саме від хлопця Олена дізналася про славетний "Азов", скільки всього його бійці зробили для України. "Дуче" пишався тим, що він серед цих людей, захоплювався підготовкою хлопців, їхньою мужністю, сміливістю, розумом.
Євгеній освідчився Олені і забрав її з собою до Маріуполя. Автор: архів родини
У грудні боєць приїхав до Коростеня у відпустку. Олена зрозуміла — Євген саме той хлопець, якого вона шукала, що він дійсно її кохання. Молоді люди разом ходили до зали, а після тренувань їли бургери. Гуляли, відпочивали, активно проводили час, якого, на жаль, у них було мало. Лише кілька тижнів відпустки і Євген знову повертався в Урзуф на службу.
"Щоб я не сумувала наодинці поки коханий на Донеччині, Женя подарував мені папугу індійської породи Крамера, про якого я завжди мріяла. Вже на третю свою відпустку Женя освідчився мені, і я сказала "так". Це було 14 червня 2021 року, а у вересні ми вирішили разом переїхати до Маріуполя, папуга на ім’я Ріо подорожував зі мною. Ми орендували чудову двокімнатну квартиру на Морському Бульварі. Лише 10 хвилин до моря, де ми постійно прогулювались. Маріуполь — прекрасне місто, проживши там лише пів року, він залишився назавжди в моєму серці".
На пероні міцно обійняла, наче знала, що востаннє
Останню світлину в кафе на пероні Маріупольського залізничного вокзалу закохані зробили 20 лютого 2022 року. Євген проводжав Олену на потяг. Вона згадує, додому збиралася у березні, але хлопець сказав, що з 21 лютого "азовці" на кілька тижнів їдуть з бази. І щоб одній не залишатися у квартирі, Олена поїхала до Коростеня. Потім, коли Маріуполь вже буде у ворожому оточенні, Євгеній скаже своїй дівчині: "Ти мене так сильно обійняла тоді на пероні, наче знала, що востаннє…" Так воно й вийшло.
Останнє спільне фото Олени і Євгенія. Автор: архів родини
"Повномасштабне вторгнення Женя зустрів в Маріуполі на базі. Подзвонив мені близько шостої ранку і сказав лише одне слово — "почалося". Над нами вже тоді пролетіло багато винищувачів, телефонували родичі з Харкова, розповідали про вибухи, нам їх теж довго чекати не довелося. Було страшно, але страшніше за Женю. Він боронив місто, був на зв’язку по можливості, розповідав про ті жахіття, які коїлися в Маріуполі. Як на них летить все і звідусіль".
У перший день голос у "Дуче" був спокійний, "азовці" чекали цього наступу і готувались до нього. На другий день його голос вже був не такий оптимістичний. Олена переймалася за коханого, коли у Маріуполі зник зв’язок.
"Це було неймовірно страшно. Я читала новини про Маріуполь в соцмережах або дивилась їх по телебаченню. Іноді Женя виходив на зв'язок, але для цього потрібно було вийти з позиції, піднятись на якусь точку, де можна було зловити мережу. Неодноразово чула в трубку, як він починає бігти, а потім вибухи.
"Дуче" казав коханій, що "азовці" чекали на велику війну і готувалися до неї. Автор: архів родини
Але коханий тримався гідно, був на позитиві. Переживав більш за мене, бо ми на прикордонній території з Білоруссю, просив тікати за кордон, я відмовлялася. Казала: "Війна може закінчитися в будь-який момент, ти приїдеш, а мене немає. Я буду тут на тебе чекати".
Чекали боїв, щоб постріляти і потім зігрітися від тепла автоматів
Будинок, де Євгеній з Оленою орендували квартиру, майже одразу був зруйнований російською армією. Він знаходився за 10 хвилин від "Азовсталі". Базу "Азову" теж підірвали, тому хлопці залишилися майже без речей, особливо не вистачало теплого одягу.
"Березень був холодним, особливо це відчувалося біля моря. Женя розповідав, як вони чекали танків, щоб побігати від них, або ближніх боїв, щоб постріляти. Тоді автомат від пострілів нагрівався і вони могли хоча б трохи зігрітися від його тепла. Ці історії для мене, ніби фантастика, а для коханого — жахлива реальність. Він бачив багато смертей, багато трупів, які просто лежали по вулицях міста. Розповідав, як вони з командиром переносили з дороги до під'їзду тіло маленької дівчинки й плакали, бо це було жахливо. Перше, що Женя хотів зробити після повернення додому — піти до церкви, бо вважав себе вбивцею. Він хоч і розумів, що то ворог, але йому важко було з цим змиритися".
"Дуче" майже весь Маріуполь пройшов без поранень, але дуже надірвав спину. Деякий час він був у "Железячці" — шпиталі на "Азовсталі": його капали, бо Євгеній не міг навіть одягнути бронежилет.
Євгеній на "Азовсталі". Автор: архів родини
"Коли бійці опинилися на заводі, тоді почалося, як на мене, найстрашніше. Спочатку я видихнула, бо там глибокі бункери, і є надія, що він виживе під тими масштабними обстрілами. Та потім, коли закінчилася їжа, закінчувалися боєприпаси, не було води, стало ще страшніше. Хлопці були знесилені, але і далі трималися гідно. Деякі бункери завалювало, під ними гинули люди. Тоді стало зрозуміло, що навіть там вони не захищені від авіаударів".
Потім завалило шпиталь. Надії, що хтось з "Азовсталі" вийде живим, з кожним днем ставало менше. Щодня Євгеній до цього готував свою кохану, що їй потрібно вчитись жити далі, забути про нього, їхати за кордон і влаштовувати своє життя.
Фото: скріншот
"Мені було боляче це читати. Ми сварились, я благала цього не говорити та вірити в наше щасливе майбутнє. Вірити в деблокаду, в екстракцію до третьої країни. Женя погоджувався, але тільки, щоб мені було спокійніше. Він був готовий загинути в бою, бо, як Женя казав: "Це моя робота і я вмію добре її виконувати". У нього була одна граната і він планував її подарувати ворогу, і підірвати разом з собою. Бо далі або полон, про який він і думати не хотів, або катівня і смерть. Женя був готовий загинути, але до цього були не готові ми, його рідні".
Поки Женя був в колонії, подала документи в академію
14 травня Олена отримала останнє повідомлення від коханого з "Азовсталі". "Дуче" казав, що перейде зі свого бункера в інший, там не буде зв’язку.
"16 травня я почала вже нервувати, бо нічого не знала. Згадала, що з ним був командир і в мене є його номер. Написала йому, командир сказав, що з Женею все добре і вони будуть сьогодні бачитись. А потім з новин дізнаюсь, що хлопці виходять у полон. Я боялась, що серед них немає Жені, що він відмовився це робити, і я його більш не побачу та не знайду".
Через декілька днів Олена написала в частину, їй відповіли, що Горбатий Євгеній Сергійович евакуйований з “Азовсталі” до Оленівки 16 травня 2022.
"Мені стало трошки легше, бо на нього вже не впаде бомба, він не почує вибухів поряд, але не знала яке до нього там ставлення"
Боєць мріяв про вищу освіту, тому Олена зі знайомою вирішили зібрати всі його документи і подати до Академії внутрішніх справ в Києві. Вона пояснила ситуацію, у виші прийняли заяву. 25 липня 2022 року Євгеній Горбатий став абітурієнтом.
Мені казали, що Женя був в тому бараці і загинув, та я нікому не вірила
А 28 липня сталося найжахливіше, що могло відбутися — теракт в Оленівській колонії.
"Ця новина пронеслась по всіх соцмережах, я спочатку подумала, що це вкид. Про це дізналась мама Жені, відразу подзвонила мені. Вона плакала, кричала. Я її переконала, що це неправда, а якщо і правда, то це ж один барак із багатьох і там не могло бути Жені. Вона розповіла, що того ранку до неї прилетів великий метелик і сів на неї, вона хотіла його прогнати, але він не відлітав, так і сидів з нею. Наступного дня я, як завжди, пішла на роботу, часу не було зайти в інтернет. І десь через годину прийшла моя мама, в її очах я прочитала, що щось з Женею. Я просто спитала: "Ти бачила списки? Там Женя?" В істериці я почала дзвонити в Червоний Хрест, Національне інформаційне бюро, СБУ. Всі казали, що цим спискам немає підтвердження. День я билась в істериці, потім зібралась і подумала, що дійсно, це ж може бути неправда, як так швидко зіставили списки, це ж багато жертв".
"В моїй голові було мільйон варіантів, в яких Женя живий. Він же всю війну в Маріуполі пройшов без поранень, тому не може загинути в полоні"
Далі почалася боротьба: мітинги, мирні акції, зустрічі в Координаційному штабі, з командуванням, з уповноваженими, зверталися до міжнародних організацій. Їм не було кінця. Всі сім’ї постраждалих в теракті бійців до останнього вірили, що рідні живі.
"Віра була дуже сильною. До вересня 2022 року, коли відбувся масштабний обмін. Повернулись деякі люди, які були в тому клятому "бараку 200". Мені зателефонували з Патронатної служби "Янголи Азову", сказали, є свідчення хлопців, що Женя загинув, він був в епіцентрі вибуху. І тут моя віра похитнулася. Потім мені зателефонував Богдан, побратим мого Жені, він вирішив, що правильно буде мені все сказати, як є. Дякую йому велике за цей крок. Оскільки його особисто не було в тому бараку, я вирішила в це не вірити. Він сказав, що повернувся командир Жені, який був саме при теракті, і я одразу вирішила йому написати. Ми зустрілися, він розповів мені про полон, як почувався Женя, як він воював і про всі його заслуги, і про те, що мій коханий дійсно був в тому бараку, в епіцентрі вибуху, де і загинув. Але оскільки він тіла не бачив особисто, при всій повазі до нього, я все одно вирішила в це не вірити. Залишила для себе безліч варіантів, як він міг вижити й далі жила цією надією”.
Для себе Олена вирішила до офіційних результатів ДНК-експертизи не вірити у загибель коханого. Автор: особистий архів Олени
У жовтні минулого року з окупованої території в Україну були передані тіла з Оленівки. Безліч експертиз, ДНК-тестів тощо. І тільки 23 лютого Олені зателефонували з відділку поліції міста Коростень і попросили прийти. Дівчина вже знала чому мала йти, бо в чаті, де були рідні полеглих в Оленівці, люди стали писати про збіги ДНК. Це був попередній збіг, де не вказані відсотки і потрібно чекати контрольної експертизи, яка має тривати 14 днів. Але Олені чекати довелося 4 місяці й два тижні.
"І ось я живу далі надією, що попередній збіг ДНК — це все одно помилка. І на нашу другу річницю заручин, 14 червня, я вирішила телефонувати всім слідчим і трохи їх поворушити. Бо мені здавалось, що в цьому ніхто не зацікавлений і потрібно діяти самій. Набрала номер слідчого, він одразу підняв трубку, і тільки я запитала за Євгенія Горбатого і зібралась наводити шум, як він мені відповів: "А вам ще не сказали? Вчора прийшли результати". Він довго копирсався в документах, шукав справу Жені, чи для мене ці секунди були вічністю. Я була на роботі, зайшла в склад, сіла на ящики з папером і сиділа, ледь дихала. А в голові була маленька надія, що він скаже: "Прийшли результати, то була помилка і то не Женя".
Мріяла про весілля, а дочекалася коханого в труні
Але дива не сталося. Збіг ДНК на 99,99%. Дівчина сиділа на складі дві години й плакала, вона не знала що робити з цією інформацією.
"Згодом набрала рідну сестру Жені, сказала, що їй треба їхати до мами й особисто це казати. Вона у віці, в неї хворе серце, високий тиск. Я не знала, як вона переживе цю новину, дуже за неї боялася. Ми в гарних стосунках з сім'єю Жені, і я знала як вона його любила, це найменший син, якого вона дуже тяжко ростила, який був їй опорою і допомогою, з яким можна було поговорити на різні теми, поділитися всім, що турбує. Ми вирішили їхати разом. Вона зраділа нашому приїзду, але потім по очах все зрозуміла. Був неймовірний крик розпачу, вона відмовлялась в це вірити. Але змінити ми вже нічого не могли".
Олена мріяла стати щасливою дружиною і мамою разом з коханим Євгенієм. Автор: особистий архів Олени
Євгеній Горбатий під час теракту в Оленівці отримав уламкові травми несумісні з життям. "Дуче" з усіма почестями, як героя, поховали 24 червня 2023 року у рідному селі Вигів на Коростенщині. З оборонцем Маріуполя прийшли попрощатися багато людей.
"Його всі любили. Плакали навіть чоловіки, тремтіли голоси командирів. Це був надзвичайно важкий день. Ми чекали на наше весілля, планували діток, Женя дуже хотів донечку, і навіть обрав для неї ім'я. Але дочекалися його в труні. Мій коханий тепер вдома".
Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Дружина бійця полку "Азов" з Коростеня просить завчасно не прощатися з її чоловіком".