reklama voda new1

Статті

Коростенець Андрій Жолудь розповів про "будні" Бахмута

Коростенець Андрій Жолудь розповів про "будні" Бахмута

«Бахмут наш, ми його не здамо»

Історія коростенця Андрія Жолудя

«Пишіть не тільки про загиблих, а й про тих, хто зараз на війні з нашого міста. Їм буде приємно», – просить у короткій переписці мій однокласник Андрій Жолудь. Я пам’ятаю його веселим підлітком, який не любив робити домашку, але наприкінці кожного уроку запитував: «А що додому»? Це завжди смішило увесь клас.

З випуску минуло 15 років. Днями Андрій запостив селфі і написав «Бахмут наш, ми його не здамо». У серйозному погляді військового я не одразу впізнала того самого веселого Жолудя зі школи. Тепер він не легковажний школяр, а командир у одній із бригад ДШВ ЗСУ.

Про його службу я дізналась ще у лютому, коли волонтери оголосили збір коштів на придбання полегшеного бронежилета. В оголошенні було сказано: «Наш земляк, воює з перших місяців війни. Зараз знаходиться в пекельному Бахмуті, має проблеми зі спиною і той бронежилет, який має – заважкий. Командир є командир. І він воює зі знеболюючими».

Необхідну суму зібрали менше ніж за тиждень, Андрій отримав свій бронік, волонтери опублікували звіт та заклик молитись за наших захисників.

Дуже радісно було зустріти у стрічці соцмережі фотку командира Жолудя. Пишу йому (чи не вперше після школи), щоб за можливості «відмічався» у профілі частіше. Так розпочався наш короткий нічний діалог.

- Четверта година ранку. Чому не спиш?

- Я в окопі краще сплю, ніж на відпочинку. Всіляка дурня лізе в голову, коли в домі спиш. Я розумію, що завтра на позиції – але не можу заснути. Я два дні був на позиціях, один день відпочиваю і знову назад зі своїми хлопцями.

- Як можна спати в окопі, не уявляю…

- Ахахаха, спиться, як вдома.

Скидує фото. На першому – з побратимами. «То з вертольоту спускались. Прикольно було». Друге фото – «Отримав посилку з дому». На третьому – видно тіла знищених ворогів.

- Жах… Це Бахмут?

- Так, Бахмут. У мене біля позицій один мертвий лежить. За 30 метрів ще шість лежить. До цього звикаєш. Потрібно боятись живих, а не мертвих.

- З тобою служить хтось із Коростеня?

- Один. Я був його командиром, але він загинув.

- Зрозуміло. Бережи себе.

- Та все буде нормально. Хочу сказати – пишіть не тільки про загиблих, а й про тих, хто зараз на війні з нашого міста. Їм буде приємно.

- Давай про тебе напишу.

- Я хочу одного, додому повернутись. Живим до своїх діток. Мене подали на нагороди, але я сюди приїхав не за медалями. Я захищаю свою країну і людей, які в ній живуть. Якщо напишеш – моїй родині буде приємно.

Згадую, як у 8-му класі певний час сиділи з Андрієм за однією партою. Він був хорошим сусідом і я вирішила допомогти йому з написанням твору. Втім надто добрий хлопець поділився роботою з друзями – і вчителька всім поставила двійки за однаковий твір. А тепер мій добрий однокласник стоїть на захисті держави. А я знову пишу для нього, точніше – про нього.

Надсилає у месенджері два відео. На першому – заряджає міномет і стріляє з вигуком «За наших пацанів». На другому – фільмує побратимів з покупками.

- У Бахмуті працюють магазини? Що купили?

- Ковбаси, хліба, майонез і каву. Я тоді випадково знайшов цей магазин. Але через два дні його не стало. Прилетіло по ньому.

- А як живуть місцеві? Як до вас ставляться?

- Коли почали сильно стріляти – ми навіть самі вивозили людей. Вони до нас нормально ставляться. Ми їм допомагали і з харчами, і з водою. Віддавали все що в нас було.
Пізня година, і умови співрозмовника не дають можливості поспілкуватись на всі теми, які хвилюють. Обмінялись думками про ворога, в яких, на думку Андрія, немає нічого людського. Більше того, він вважає, що у бій вони йдуть під дією якихось речовин: «Їм все одно. Вони навіть без броніків ідуть на нас. Може, не потрібно про мене щось писати. Я тобі і так наскидаю фото – ти будеш у шоці. Я тобі відео зніму дорогу на Бахмут. Саме страшне не стояти на позиціях, а доїхати туди».

Переконую Андрія у необхідності публікації. Адже вважаю, що не лише рідним захисника має бути приємно і важливо побачити статтю про Андрія, а й друзям, однокласникам, вчителям, колегам, всьому місту.

- Фотку зроби для статті…

- Добре. Одне прошу: напиши про моїх діток. Що вони слухняні і чекають на мене. Якщо так можна.

Бажаю однокласнику спокійної ночі та обіцяю написати про дворічну доньку Кіру і п’ятирічного сина Кирила, який вже ходить до дитячого садка. Висловлюю сподівання якомога скоріше зустріти воз’єднану родину у Коростені.

А сама замислююсь над тим, що однокласник правий. Потрібно більше публікацій про захисників із нашого міста. Як багато їх зараз на захисті України – хтось на тренуванні, хтось готується до великого контрнаступу, а хтось, як Андрій Жолудь – у Бахмутському пеклі. Місто має знати своїх героїв за життя.

Ольга СКОСАРЄВА, КоростеньМедіа

ДОПОМОГТИ НАШІЙ РЕДАКЦІЇ ФІНАНСОВО: "Підтримай КОРОСТЕНЬ today".

Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday