На початку листопада у Європі спалахнула одна із найбільших міграційних криз за останні роки. Тисячі мігрантів із Близького Сходу та Африки штурмували польський кордон з боку Білорусі. Через Польщу планували потрапити у Німеччину.
Про це повідомляє Gazeta.ua.
13-15 листопада відбулися найпотужніші атаки на польський кордон біля прикордонного переходу "Кузниця-Брузги". Мігранти масово кинулися уперед. Польських прикордонників та силовиків закидали камінням, різали загородження з колючих дротів тощо. Прорвати огорожу службовою машиною намагалися і білоруські військові у ніч на 13 листопада, заявляли у Прикордонній службі Польщі. Атаки на кордон були відбиті. За деякий час мігранти були переведені Білорусією до спеціального центру. Залишки їх табору біля кордону з Польщею, були прибрані. Однак пізніше частина нелегалів повернулася до кордону. Протягом грудня у них сталося кілька сутичок з польськими силовиками.
Лідери Європейського Союзу звинуватили Мінськ у провокаціях на кордоні. Мовляв, Білорусь спеціально виманює мігрантів з бідних і понівечених війнами країн до себе, а потім навмисно направляє до кордонів з Польщею аби створити хаос і добитися поступок та преференцій з боку ЄС. Водночас український політолог-міжнародник Григорій Перепилиця назвав цю кризу елементом гібридної війни, яку Росія розв'язала проти Заходу.
Україна відреагувала на ситуацію запуском спеціальної прикордонної операції "Полісся". Державна прикордонна служба, Національна гвардія, Нацполіція та Збройні сили – почали спільні навчання вздовж кордону з Білоруссю. Тренуються протидіяти імовірній міграційній кризі та стримувати численні групи умовних порушників держкордону.
Увага суспільства до українсько-білоруського кордону зросла в середині листопада не лише через мігрантів. Тоді самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко заявив, що проситиме у Москви ракетні комплекси "Іскандер" аби поставити їх, зокрема, і на кордоні з Україною.
На початку грудня держсекретар білоруського Радбезу Олександр Вольфович назвав політику України "не миролюбною".
"Україна почала займати недружню позицію щодо Білорусі. Вони дивляться на Захід і намагаються під виглядом боротьби з незаконною міграцією проводити якісь навчання. Це може призвести до локального конфлікту", - пригрозив Вольфович.
Українсько-білоруський кордон має протяжність у понад тисячу кілометрів. Проходить вздовж п'яти областей – Київської, Житомирської, Чернігівської, Рівненської та Волинської.
Кореспонденти Gazeta.ua 24-25 грудня побували на міжнародному автомобільному пункті пропуску з Білоруссю "Виступовичі", який знаходиться в Коростенському районі на Житомирщині. Поспілкувалися з прикордонниками аби дізнатися, яка зараз ситуація на кордоні та чи є якісь загрози та провокації з боку Білорусі. Також побували у селах біля сусідньої держави і прикордонному місті Овруч. Дізналися, як зараз там живуть люди та що вони думають про напругу, яка виникла між країнами.
СЕКРЕТНА ІНФОРМАЦІЯ
До прикордонного міста Овруч із Києва найпростіше дістатися автобусом чи маршруткою. Ходять регулярно від станції метро Академмістечко. Вартість квитка в один бік коливається від 140 до майже 200 грн. Все залежить від часу і дня виїзду. Сама дорога займає 3 год. Водії зазвичай проїжджають шлях без зупинок. Стають в основному лише на прохання пасажирів або щоб підібрати нових попутників.
До повороту на Овруч дорога ідеальна – трасу капітально відновили в рамках "Великого будівництва". А от за 20-30 кілометрів до міста водії мусять знижувати швидкість, бо частішають ями. Подекуди асфальтований шлях рясніє латками, якими нашвидкоруч були "прикриті" вибоїни. На під'їзді до населеного пункту ситуація знову стабілізується і траса стає практично бездоганною.
Овруч – це колишній райцентр, який у рамках децентралізації увійшов до складу Коростенського району. Місто зустрічає невеликим морозом у -4°C. Проте через сильний вітер холод відчувається гостро. Без рукавиць руки починають замерзати за 10 хв. Зимовий антураж посилюють слизькі тротуари, які практично ніде не присипані піском чи сіллю. Щоб не впасти, іти доводиться обережно та неспішно.
- Можете проїхатися у причепі, якщо бажаєте, - жартує речник 9-го прикордонного загону імені Січових Стрільців Юрій Шахрайчук. Високий та статний чорнявий чоловік у теплій камуфляжній куртці зустрічає біля службового пікапу Volkswagen. Запрошує на заднє сидіння. Спереду, окрім водія, сидить офіцер відділу прикордонної служби "Овруч" Іван Довгошлюб.
Авто упевнено набирає швидкість в бік міжнародного автомобільного пункту пропуску "Виступовичі" за майже 40 кілометрів від міста.
- Дев'ятий прикордонний загін імені Січових Стрільців охороняє ділянку кордону в межах трьох областей – Київської, Житомирської та Рівненської. Загальна протяжність – понад 600 кілометрів, - розповідає про роботу Юрій Шахрайчук. – Пункт пропуску "Виступовичі" є міжнародним. Його можуть перетинати мешканці будь-яких країн за умови наявності дозвільних документів. Він має особливість – знаходиться за 14 кілометрів від лінії держкордону. Це - транзитна зона. Водії мають її проїжджати, не зупиняючись. Інакше можемо притягнути до відповідальності. Ну хіба можуть стати, якщо машина зламалася чи водій погано почувається.
Чисельність людей, які охороняють українсько-білоруський кордон Шахрайчук назвати не може. Це – секретна інформація.
- Математичним шляхом вирахувана достатня кількість персоналу, - пояснює. – Прикордонники нині отримали певні можливості. Маємо право одягати кайданки на порушників, які зухвало себе ведуть. Положення з переліком випадків, коли це можемо зробити – узаконені. Раніше ж вони були прописані у наказі адміністрації Державної прикордонної служби. Це давало можливість порушникам у суді говорити, що мовляв, дії прикордонників незаконні. Вже такого немає. Додали нам можливість також збивати дрони.
"До 2014 року охороняли кордон лише газовими балончиками, палицями, кайданками"
Українсько-білоруський кордон почав посилено охоронятися ще із 2014-го, додає речник. Якість контролю із того часу тільки зростає.
- До 2014 року прикордонні наряди охороняли кордон лише із пасивними засобами захисту – газовими балончиками, палицями, кайданками. Зараз всі наряди мають вогнепальну зброю. Можуть її використовуватися, якщо відбувається масове порушення кордону чи вторгнення. Також коли є загроза життю, - додає Юрій.
ЦИГАРКИ І МОНЕТИ
Про під'їзд до КПП сигналізують десятки фур. Машини з бітумом, палетами, пальним та іншими вантажами - сумирно стоять у довгому заторі обабіч злегка засніженої траси. Більшість водіїв чекають на в'їзд до пропускного пункту в кабінах. Лише одиниці палять цигарки на вулиці чи прогуляються навколо автівок, щоб розім'ятися.
Аби потрапити на територію КПП, водії мають отримати контрольний талон від вартового біля шлагбауму. По обидві його сторони стоять високі білі конструкції, які здатні виявити радіаційно-небезпечні вантажі. Такі системи Україна отримала від міжнародних партнерів.
- У нас конструкції спрацьовували, коли люди везли прибори авіаційного призначення чи компаси радянських часів. Отакі речі реально фонять, - Юрій Шахрайчук неспішно прямує в сторонку невеликої будівлі. Над нею височіє герб України. Трохи нижче вивіска – "Виступовичі. Автомобільний пункт пропуску". – Тоді система подає сигнал черговому, а він викликає по телефону спеціалістів, які приїжджають та перевіряють машину.
Заїхавши на територію КПП водій потрапляє в зону митного контролю. Тут функції прикордонників та митників розділяються. Останні відповідають за перевірку вантажу та транспорту. У той же час Держприкордонслужба в першу чергу відповідальна за оформлення людей. Працівники мають перевірити паспорт та інші документи потрібні для в'їзду чи виїзду. Ця процедура у середньому займає біля хвилини. На огляд транспорту часу іде трохи більше.
- Через ковід білоруси обмежили перетин кордону. Та і наші громадяни не зовсім хочуть їздити туди через ситуацію, яка склалася. Якщо брати з доковідним періодом, то пасажиро-транспортний потік знизився приблизно на 70 відсотків, - говорить Шахрайчук. – Востаннє тут затримували вантажівку із Білорусі. Везла екстракт торфу, а в палетах було заховано 144 тисячі пачок цигарок з білоруським акцизом – на 3,3 мільйонів гривень. Фура була повністю розвантажена. Все вилучила митниця. Порушники затримані. На таких складається протокол і далі рішення має прийняти суд. Здебільшого стягують штраф у розмірі оцінки вилученого майна. А так економічна контрабанда у нас декриміналізована. Кримінальна відповідальність наступає за провезення зброї, наркотиків.
- З нашої сторони особливого руху в той бік по контрабанді немає. Був ось недавно українець, який віз шість монет 17-19 століть. Їх вилучили і передали на експертизу аби встановити чи становлять якусь історично-культурну цінність. Трапляються люди з різними пожитками, які можуть забирати, наприклад, із будинків померлих батьків і не розуміти, що деякі з них можуть становити цінність та мали би бути задекларованими.
ХАМИ
На сріблястому легковику Skoda у пункт пропуску заїжджають двоє білорусів у фірмових куртках тамтешнього дорожнього підприємства "Белавтодор". На задньому сидінні скиданий одяг та пляшки з водою. У багажнику, який відкривають для огляду, умощені великі сумки з речами.
- Мы по работе в Украине. Двухнедельная командировка у нас была в Украинке в Херсонской области. Дороги делаем. Сейчас домой возвращаемся. Сюда два дня добирались, ночевали под Житомиром, - говорить один із чоловіків, який представляється Олександром. – Отношение украинцев к нам прекрасное, никакого негатива нет. Мы же славяне, - розводить руками. – Не знаю, когда следующий раз к вам приедем. Когда пошлют.
"Отношение украинцев к нам прекрасное"
Працівники КПП просять відкрити усі дверцята в автомобілі, а речі із салону виставити на асфальт. Оглядати машину запускають службового лабрадора. Він натренований знаходити заборонені предмети – може "унюхати" наркотики, зброю, психотропні речовини. Пес працює, як справжній професіонал – спершу вивчає речі на передніх сидіннях, потім на задніх. Лише після цього підбігає до дорожніх сумок.
- Аби натренувати собак, їздимо на навчання, які тривають по три місяці. Виробляємо рефлекси та удосконалюємо навики, - каже працівник Держприкордонслужби Сергій Расинець, який працює із лабрадором. – Хами трапляються. Буває, люди лаються. Просиш багажник відкрити, а він тобі: "Ти хто такий?! Що там хочеш побачити?". Пояснюємо, чому тут стоїмо і що робимо. Якщо не розуміють, то приводимо старшого. Така поведінка в основному у водіїв з українського боку, зі столиці. Не знаю, чому так.
Після повної перевірки на КПП водії під'їжджають до другого шлагбауму та здають контрольний талон черговому. Він перевіряє чи усі митно-прикордонні процедури були пройдені. Якщо так - шофер виїжджає на транзитний відрізок. Прямує до лінії державного кордону 14 км. За ним – невеликий міст і починається Білорусь.
МАЙН З АГРЕСІЄЮ, ЯКА НЕ ГАСИТЬСЯ
По обидва боки контрольно-пропускного пункту "Виступовичі" розкинувся величний сосновий ліс, якому не видно кінця-краю. Серед нього прокладені маршрути, якими ходять озброєні прикордонні наряди із розшуковими собаками. Вони особливо небезпечні для людей, які надумали порушити кордон і нелегально пробратися до України лісом. Якщо таким псам віддати команду "фас", то миттєво атакуватимуть порушника. Шансів відбитися від натренованої тварини практично немає.
- Собачку звати Майн, йому три роки, - на стежку зі сторони лісу із напарником виходить 25-річний Ярослав, на повідку тримає вівчарку. Прикордонник у повній амуніції – поверх теплої камуфляжної форми одягнутий бронежилет. Є бінокль, рація, ліхтар. За спиною – автомат. – Собака слухає мене. Якщо іде на затримання, то відпрацьовує до кінця. Його агресія не гаситься. Пси служать у нас по сім років. Далі їх забирають до себе прикордонники або тварин списують і передають іншим власникам. Я поки не знаю чи візьму.
- Коли востаннє собака себе проявила? – питаємо.
- Не так давно виявила порушника по слідам, - коротко відказує Ярослав. Загалом служба нормальна. Аби оце тільки не морози. Щоправда влітку мошка докучає, а восени дощів багато, - посміхається. – Працюю два дні через два по 12 годин. Патрулюємо по певних маршрутах. В одну сторону ідемо 30-40 хвилин. Потім назад.
На питання, що думає про напружені відносини між Україною та Білорусією і можливу агресію росіян через територію останньої, прикордонник відповідає по-військовому.
- Нам думати не треба. Буде потрібно – працюватимемо по факту, - відрізає.
"Якщо буде загроза – дуже швидко до цієї ділянки підтягнуться силовики"
- Прикордонники перші, хто зустрічають подібні небезпеки, - каже Юрій Шахрайчук. – Наша головна задача в таких випадках – передати інформацію далі. Зараз ми активно співпрацюємо із ЗСУ, територіальною обороною, Нацгвардією, поліцією. Якщо, не дай Бог, буде загроза – дуже швидко до цієї ділянки підтягнуться наші силовики. Вони прикриють нас і забезпечать охорону кордону. Але на даний момент масових скупчень людей у військовій формі чи мігрантів з того боку не спостерігаємо.
Український кордон захищений максимально можливо на сьогодні, запевняють прикордонники.
- Маємо певні інженерні побудови, технічні засоби. Звісно, що завжди хочеться більшого, - розповідає Шахрайчук. – Основна проблема у тому, що зараз іде демаркація кордону, яка завершиться 2024-го. Тільки тоді ми матимемо чітку лінію держкордону і будемо розуміти, де можна проводити інженерне облаштування. Ще проблема у тому, що зараз вся земля яка прилягає до кордону – знаходиться у чиїйсь власності: лісхозів, територіальних громад, фізичних осіб. Це створює перешкоди для захисних робіт. Держава це зрозуміла, і у серпні РНБО прийняла рішення про виділення земель вздовж державного кордону для інженерного облаштування. Ідеться про ділянки на відстані 30-50 метрів від кордону. Протидії цьому рішенню немає. Але проблеми створює відсутність повної демаркації. Плюс Держгеокадастр користується ще старими картами часів УСРСР і БСРСР. Треба все переробляти, а це у нас робиться довго.
- Класичний варіант захисту кордону виглядає наступним чином: на лінії стоять прикордонні знаки, після – протитанковий рів, ще далі – протитанковий вал. Наступною іде контрольно-слідова смуга (зорана ділянка землі, яка спеціальним способом прикрита. Коли порушник кордону на неї ступає – лишає слід. За ним його можуть вирахувати. – Gazeta.ua). Потім – прикордонна стежка або рокадна дорога. І лише після цього будуються ті ж прикордонні вежі.
ПОМЕРЛЕ БОРУТИНЕ
Якщо звернути у бік з транзитного відрізку між пропускним-пунктом "Виступовичі" та крайньою точкою лінії держкордону – можна втрапити на шлях до колишнього села Борутине, який пролягає через ліс. Дорога в основному ґрунтова. Асфальт подекуди зустрічається тільки на в'їзді у колись квітучий населений пункт.
Борутине офіційно перестало бути селом у 2009 році. За рішенням Житомирської обласної ради, населений пункт був знятий із обліку. Причина проста і болюча – він практично остаточно знелюднів.
Процес поступової "загибелі" села був активований аварією на Чорнобильській атомній електростанції у квітні 1986-го. Борутине потрапило у перелік населених пунктів, які підлягали евакуації через близькість до ЧАЕС. Більшість жителів погодилися виїхати. У спішці покидали обжиті дерев'яні хати з меблями, годинниками, родинними портретами і картинами на стінах. Дехто із часом повертався за речами, але швидко поспішав назад - на нове місце проживання. Бо ж у Борутиному вже не було нічого з благ цивілізації – ні магазину, ні початкової школи, ні клубу з поштою.
Зараз село нагадує пустку. Деякі хати вздовж центральної вулиці повністю розвалилися. Ще частина тримаються на межі – у них просіли дахи, прогнили більшість дерев'яних дощок у підлогах, покосилися вхідні двері. На підлогах в усіх кімнатах валяються ганчірки, пляшки, табуретки. У вітальнях можна зустріти згнилі дивани та фіранки, які прикрашають на диво вцілілі вікна.
"Уважаемый Гуленко Александр Антонович! Пионерская дружина и комсомольская организация Выступовичской средней школы имени Героя Советсткого Союза Ц.С. Расковинского поздравляет Вас с 40-летием Победы советского народа над фашистской Германией в годы Великой Отечественной Войны", - ідеться у листівці, яка валяється серед десятків інших дрібних радянських документів в одній із покинутих хат. Датується травнем 1985-го. До вибуху на ЧАЕС лишалося менше року.
Нині у Борутиному живуть четверо літніх людей. Найближче до транзитної дороги розкинулося обійстя 81-річного Дмитра Тесленка. До подвір'я веде хлипка хвіртка із поржавілим гачком. На території криниця, сарай, позаду 60-річної дерев'яної жовто-коричневої хати – город.
- Гості у мене вже майже не з'являються, - на ґанок поспішно виходить Дмитро Михайлович з невеликою сивою щетиною на обличчі та прим'ятим, очевидно від нещодавно знятої шапки, волоссям. Запрошує усередину. Через кухню з холодильником та газовою плитою, яка працює від балону, проводить у першу з трьох кімнат. – Більшість жизні тут провів, - посміхається показуючи два золотих зуба.
"Ми отут учотирьох ще держимся"
У вітальні - рукомийник та дров'яна пічка, якою господар опалює житло. На шафі біля вікна стоять ікони, радіо, годинник, м'яка іграшка. Під стіною у дальньому кутку - старе залізне ліжко, застелене ковдрою. Прохід в інші кімнати завішений килимом.
- Малиш, ану відійди!, - Дмитро Михайлович штурхає ногою домашнього пса. Той влягається на підлозі за хазяїном. - 63 хати були жилі в Борутиному у часи розквіту. Це так до Чорнобилю було. А потім стали заражонной зоной. Нам сказали: "Виїжджайте!". Більшість переселилися у Кіровоградську область, де для переселенців посьолок построїли. Но я так скажу – хто тоді поїхав, той уже і умер. Всі мужики, які отсюда переселилися, за три роки на Кіровоградщині злягли. А ми отут учотирьох ще держимся – баба одна і три мужика. Общаємося між собою, молодість вспоминаємо. На кінці села друг живе, то ходжу до нього. На день народження чи новий год можемо по 100 грамів випити. Отаке. Бабі ж тутешній вже 83 годи. Як лєто наступає, то вона з лісу не вилазить – ягоди там збирає, гриби і всьо на свєтє. Отак на своїх продуктах і живемо. Лавка з харчами тільки у сусідні Виступовичі раз в неділю приїжджає. То я буває туди єжджу машиною чи мотоциклом.
- Як вийшло, що вас звідси не переселили? – цікавимося.
- Ті, хто хотів остатися, сказали: "Тут наша родіна. Куди їхати?". Так нас і лишили, ніхто не змушував покидати село. Сім сімей не виїхали тоді. Деякі пізніше у Житомир перебралися. Там дом построїли і квартири роздавали. Я не жалію, що лишився. Та уже немає і коли про це думати. Треба доживати.
У Дмитра Тесленка є син, донька, внучка і правнучка. Усі мешкають в Україні – на Житомирщині і Київщині. Періодично навідуються в гості, зазначає господар.
- У мене дві жінки було. З першою сошолся, як служив у морфлоті подводніком. Приїхав сюди із Магадану та й забрав її із собою, - згадує. – У Магадані в нас син родився. Далі мене покидало по службі й на Камчатку і на Дальній Восток, під В'єтнамом були. Це все на підводному човні плавав. 10 лєт прослужив: чотири годи срочної служби і шість свєрхсрочної. Був старшиною команди мотористів. З росіянами служив, білорусами. Ніякого хамства з їх боку не було. Всі рівними один одного вважали.
- У 36 год перша жінка умерла. Серце. Остався я із двома дітьми – сину було 5 годіків, а дочці 7 місяців. Куди мені було діваться? Жєнілся на сестрі першої дружини. Вона согласилася зі мною бути. Дітей я вже не планірував. Прожили разом 30 лєт. А шість год назад вона умерла. Оце з того часу я сам і лишився. Город сію, дітям помагаю. Отаке. Пенсію маю 5,5 тисяч гривень. Я ветеран труда, маю великий гражданський стаж – працював водієм, лісником. А от воєнну виплату не додали. Все того, що призивався в армію я із Білорусі, де тоді жили мої батьки. Коли у 95-му пішов на пенсію, то в Україні сказали обращатися в Білорусь, щоб виплату порахували. А там сказали, що в архівах треба документи шукати. То я вже і не рішився тоді цим займатися.
"Білорусь агресивна до України, Росія агресивна"
Три роки тому Дмитро Тесленко велосипедом їздив купляти продукти до Білорусі. Потім контроль посилили. Нині людей з прикордонних населених пунктів вільно до обох країн не пускають.
- Три-чотири кілометри проїхав і на місці був. Ближче ніж до Овручу добиратися. Мене там усі знають. Як молодим був, то до дівчат їздив, на діскотєки, - зітхає чоловік. – Ніколи не міг подумати, що таке трапиться. Жили-жили собі вмєстє і тепер отаке! Білорусь агресивна до України, Росія агресивна. Треба це все прикратіть і помириться. А так іще я мєчтаю трошки прожити. У вільний час ходжу на рибалку. Тут дві річки хороших. Всяка риба є – карасики, окуні, щуки. Річку Словечну поділили українці та білоруси, стовпи наставили. То я дивлюся аби там кордон не порушити. Бо посадять у клєтку.
ГІТЛЕР-ПУТІН
У сусіднє село Виступовичі, від якого і пішла назва контрольно-пропускного пункту, машиною їхати не більше 15 хв. Шлях ідентично пролягає через ліс. Вглядівшись під час руху у соснові хащі - можна запримітити невеликі стайки диких кіз чи лосів. Рідше в поле зору потрапляють кабани, косулі, а подекуди і вовки. Дичини тут достатньо, але полювання у цій місцевості заборонено.
На відміну від Борутиного, Виступовичі ще зберігають офіціальний статус. Мабуть, цьому сприяє минуле села, яке має історію в кілька століть. Ще якихось 30 років тому тут жили понад тисяча людей. Навіть після вибуху на ЧАЕС значна частина із них звідси не виїхала. Проте це не спинило "смерть" цивілізації. Одне за одним у Виступовичах зникли магазин, пошта, школа, аптека, переговорний пункт. Село стало занепадати і "витісняти" мешканців. Лишилися здебільшого літні люди.
Центральна вулиця Виступовичів зустрічає непогано збереженим асфальтом. Вздовж нього, трохи похилившись, стоять колись робочі ліхтарі. На відміну від сусіднього села, тут чимало залишків цегляних будівель – хат, держустанов тощо.
"Як мені живеться? Отвратітєльно!"
По дорозі згорбившись неспішно іде 80-річна Анастасія Бібко. Поверх теплого платка одягла га голову сірий капюшон від куртки. Синім поясом підперезане пальто, яке ззовні більше нагадує куфайку.
- Як мені живеться? Отвратітєльно! Бачте – води не маю. Криниця вдома стоїть на високому місці. І дощ був, і сніг. А вода не прибавляється. Приходиться іти у місце, де скважину зробили, - трясе 5-літровою баклажкою у руках. – Вдома дві пляшки вже набрала. Це буде третя. На два дня хватить аби супчика якогось зварити. Ви мені інше скажіть: хто отвєтствєнний за те, що тут все розвалили? Це ж було колись найбільше село! Вся округа сюди у школу дітей водила. До тисячі учнів училися! Магазин був, аптека, пошта, ліснічєство. Переговорний пункт працював такий, що я могла родичам на Чукотку подзвонити. А тепер що? Магазіна немає. Привозять, буває, хліб, але я не буду казати який... Я ото за ним і продуктами в Овруч їжджу. Добре, що дізель пустили. Шагати до нього правда три кілометри в один бік. А потім назад. Спортсменка отака.
Анастасія Мефодіївна за освітою вчитель-психолог. 40 років пропрацювала із молодшими класами у місті Дзержинськ Донецької області – нині Торецьк.
- Сама я тутешня, а на Донбас родіна послала, як закінчила інститут. Працювала багато і з запалом. Директор казав: "В Совєтском Союзі ніхто так не працює, як ви!". Отак була вчителькою, а стала бомжом, - з іронією посміхається жінка. – Після Донбасу вернулася додому. Мені там не нравилося, але працювала заради пенсії. Зараз тисячі три маю, - Анастасія Мефодіївна не називає точної суми виплати. Видно, що їй незручно говорити про свій нинішній достаток.
- Прожили ми трудну жизнь. А все рівно хочеться бути на світі, а туди не хочеться, - показує на землю. – Дітей і внуків у мене немає. Тільки родичі лишилися. У Білорусі сестрин син живе, а її дочка у Житомирі. Під Овручем ще братів син мешкає, а інший уже помер. Ну а ми ще тримаємося. Головне, щоб корона сюди не дійшла. Але якщо що – я вакцинована! Двома дозами. Врачі сюди приїжджали і сказали: "Треба!". Про тисячу гривень щепленим я чула. Але, як не буде в мене охоти її получати, то хай краще воїнам на Донбас іде.
Розмову перериває завантажена лісом фура, яка проїжджає повз.
- Ліс нищать. Таскають у любу погоду. Оце кожен день по три машини. Представляєте? Ото як пожар пустили, то і стали їздити так часто (практично щороку навесні на Поліссі фіксують великі лісові пожежі. Наймасштабніші були позаторік, коли вогонь знищив у тодішньому Овруцькому районі десятки хат. – Gazeta.ua), - зітхає Анастасія Бібко. – Горіло страшне! Мені казали: "Забирайте з дому саме важне і тікайте!". А у мене з важного 30 кілограмів сахарю було. Ну та хіба я його потащу? Забрали б ото документи і все. Ну але до мене не дійшло, встигли погасити. Але вигоріло усе так, що досі гриба жодного не найти. То усе був умишлєнний підпал.
Розпитуємо, чи ходила Анастасія Мефодіївна до Білорусі, коли туди вільно пропускали мешканців прикордонних сіл.
"Даже слово якесь зайве бояться сказати, бо схоплять і посадять"
Бувала. Зараз вже не пускають, - відказує. – Білоруси всігда казали, що у них краще живеться. Я ж доводила, що у нас. А взагалі я їм зараз не завідую. Вони даже слово якесь зайве нині бояться сказати, бо схоплять і посадять. Даже в невеликих містечках і селах страшаться. А свобода це набагато цінніша річ для людини, ніж усе інше. Ох той Лукашенко! Це ж треба таке, що оцей циган і Гітлер-Путін мучать весь білий світ! Не знаю, що із цим робити.
Анастасія Мефодіївна на секунду замовкає, а потім ошелешує несподіваним питанням.
Може, ви знаєте, чи буде війна? Нападе Гітлер-Путін?, - цікавиться. – Чого цей Гітлер про Україну весь час бреше? Що це за політика у нього, що пугає і пугає?! Ніяка влада його стримати не може, нікого не слухає, - махає рукою.
Наостанок бажає нам здоров'я і дожити до моменту, коли Україна буде процвітати.
- І з наступаючими святами!, - додає жінка. – В мене біля двору шість ялинок росте. То можу їх прикрасити і любуватися. А так ціле дерево в хату не тягну. Можу ото тільки вєточку взяти і поставити. Ще готую бутилочку з водою на Хрещення. Поїду в Овруч освячувати. Тут церкви немає.
ДРЕВНІЙ ОВРУЧ
Овруч – місто стародавнє. Воно вперше згадується в Іпатіївському літописі, як населений пункт, де від рук брата Ярополка у 977 році загинув древлянський князь Олег Святославич – син великого київського князя Святослава Хороброго та онук княгині Ольги. При цьому точна дата заснування міста невідома.
Однією з головних історичних родзинок міста є Свято-Василівський Собор російської православної церкви. На його місці у 997 році стояла дерев'яна церква, збудована за наказом великого князя Київського Володимира. У 1190 там постав кам'яний храм святого Василія. Кілька разів він був розграбований під час монгольських навал на місто. Остаточно храм відновили у 1907-1909 роках, поруч побудували корпуси для жіночого монастиря. На відкриття церкви у 1911 році в Овруч приїжджав російський імператор Микола ІІ. За часів радянської влади монастир і храм кілька разів закривали. Повноцінно жіноча обитель тут знову відновила діяльність у 1990 році.
Сучасний Овруч – місто переважно одно та двоповерхових забудов. За розміреним і спокійним ритмом життя 15-тисячний населений пункт більше нагадує селище міського типу. Основна робоча активність тут вирує по обидва боки центральної вулиці ім. Тараса Шевченка, яка водночас є трасою, що веде до КПП "Виступовичі". Вздовж вулиці розкинулися держустанови, супермаркет АТБ, чимало кав'ярень, піцерія, побутові і речові магазини, аптеки, стоїть головна ялинка міста і вертеп. У різні боки в спальні райони розтікаються численні провулки і вулички.
Люди в Овручі в основному працюють у сфері торгівлі, освіти чи розваг – продавцями, консультантами, офіціантами, вчителями, барменами. Частина служать у Держприкордонслужбі. Є у місті опорна лікарня і Центр надання адміністративних послуг. Завдяки останньому місцеві не сильно переживають із того, що децентралізація забрала в Овруча статус райцентру.
- Усі потрібні документи спокійно оформлюємо в ЦНАПі й не треба їздити в Коростень, - кажуть.
Не сильно тут переймаються і напругою, яка виникла між Білорусією та Україною. В наступ росіян з території сусідньої держави не вірять. Значно більше людей хвилює пандемія коронавірусу та невисокі зарплати.
"Промисловість у нас позакривалася"
- Зараз у нас люди отримують у місяць від 5 до 7 тисяч гривень. Аби не виїжджали в пошуках кращого життя, треба аби платня виросла бодай до 10 тисяч. Цього більш-менш достатньо для нормального існування в Овручі, - розповідає місцевий В'ячеслав Кравчук у середині Будинку культури. – Промисловість у нас в основному позакривалася. Був молочноконсервний завод, але нині не працює. Є сироварня наче, але щось продукції їхньої ніде не видно. Можливо, працюють на експорт в інші міста.
В'ячеслав працює художнім керівником в селі Кирдани неподалік міста. Задумується над тим аби в майбутньому покинути Овруч, зізнається.
- Багато містян їздять звідси на заробітки у Польщу та Чехію. Пороблять і вертаються додому, - каже. – Чи виїхав би я із України назавжди? Якби знав, що пристосуюся за кордоном і матимуть там гарну роботу, то чому б і ні.
- Я навчаюся у Києві на режисера кіно і телебачення. Овруч планую залишити, - долучається до розмови товариш Кравчука Богдан Помінчук. – Перспективи для розвитку тут не бачу. В місті ніколи і нічого цікавого не відбувається. Ото тільки недавно літали судна, бо були навчання на кордоні. А так тихо. Ніякої небезпеки не відчувається.
ВІД КОВІДУ ПОМИРАЛИ НЕЩЕПЛЕНІ
Будинок культури в Овручі слугує одночасно РАЦСом та центром вакцинації. Медики щеплюють людей практично без вихідних. У достатній кількості є усі актуальні в Україні вакцини – Pfizer, Moderna, Astrazeneca, Coronаvac.
- Більше 45% містян вже щеплені. Частина на вакцинацію пішли через те, що без неї не можуть працювати, - розповідають медпрацівники. – Але і без примусу багато є свідомих. При чому чимало йде літніх людей.
Від ковіду Овруч найбільше постраждав у листопаді. Тоді місцева опорна лікарня була забита хворими.
- Умирали там ті люди, які були нещеплені і мали обтяжливий анамнез – були із зайвою вагою, цукровим діабетом, - додають у пункті вакцинації. – Серед вакцинованих смертей не було. Серед щеплених в основному хворобу фіксували у людей, які отримали лише першу дозу вакцини. І, по-друге, інфекцію підхоплювали протягом тижня після її уведення, коли ще організм не виробляв імунітету.
Працівники пункту вакцинації не погоджують із тим, що у місті бракує робота.
- У нас фермерські господарства є, переробні підприємства. А у сезон багато людей в ліс їздять. Збирають гриби та якого і продають заготівельникам. Буває таке, що родина за день може і тисячу гривень заробити, - переконують.
КРИМ І БІЛОРУСЬ У ЯКОЇ "НІЧО ХОРОШОГО НЕМАЄ"
У колишньому райцентрі працює продуктовий ринок. Після обіду базар виглядає зовсім невеликим – стоїть лише кілька яток із солодощами, молочними продуктами і тютюном на вагу. Єдиний м'ясний кіоск видніється здалеку.
Свининою та салом торгує місцеве подружжя Клименків – Валерій та Ольга. Ціни прийнятні. За добротний кілограмовий шматок сала продавці правлять від 100 до 130 грн.
- Нормально в Овручі живеться. Єдине, що білорусів поменшало. Раніше вони приїжджали і усе набирали в нас – канфєти, м'ясо, велосипеди. Бусами їхали і усе вибирали. У них там нічо хорошого немає, - розповідає Валерій. – Улітку приїжджали і купляли відра великі. Униз сипали перцю і зверху кусок м'яса. Потім знову перцю і ще м'ясо клали. Так прикривали його, бо із таким продуктом їх могли прикордонники назад не пропустити. Білорусам добре у нас було скуплятися, бо маємо вигідніший для них курс долара. Поміняють, а на різницю скупляються. Ото є 100 доларів. Він на 70 скупиться, а собі ще 30 лишає.
- У білорусів немає нормального продукту, сала доброго, - веде далі Клименко. - У мене там знайома живе. То розказувала, що її сестра працює на свинокомплексі і того їй запрєщєно тримати вдома свиней. Буває провєрки приїжджають і дивляться - чи не вкрав яку тварину чи корм. Того і їдуть до нас за усім. А казьонку як нашу беруть - Nemiroff, "Хлібний дар"! Через границю одна людина може провезти два літри горілки. То вони зразу їхали сюди утрьох або вчотирьох. Їхнє спиртне погане. Раз дядько з Білорусі передав бутилку їхньої горілки. Так її ж не можна пити! Хужа за нашу пальонку.
"У білорусів немає нормального продукту"
Валерій запрошує в середину залізного кіоску, який лагідно називає двокімнатною квартирою. Дрібно нарізує шматок приготованого м'яса та пригощає настоянкою на травах. Нею пригостив сусід, якому колов кабана, зізнається.
- М'ясо і самі вирощуєм. А буває їздимо селами, купляєм, колем і самі робим ото все.
Робим салтісон, кров'янку домашню, ось грибочки свої. У печі сушені, - показує на в'язку сушених грибів на балці під стелею. Продає її за 180 грн. – Грибов тут цьогоріч багато було. Білі і обичні. Зайшов у ліс - і за півтори години в тебе багажник забитий.
- А у Білорусі є продукти, які кращі по якості за наші? – питаємо.
- Згущенка там реально краща, - долучається до розмови Ольга Клименко. – У нас раніше був молококонсервний завод, то теж хороший продукт робили і відправляли за кордон та по Україні. Закрився. А білоруська хороша лишилася. У нас на ринку ще деякі люди її навіть продають. Поїздом туди їдуть і купляють.
- Раньше через одного їздили за граніцу, - продовжує Валерій. - У нас там уся рідня - двоюродні, троюродні родичі. Поперекручували усе зараз, - махає руко. – Так само із Кримом оце зробили. Там люди дуже зараз на все жаліються. Я туди на літо їжджу, бо маю квартиру із 1996 року. І сестра там живе, то знаю все. В них усе як у Білорусі. Долари бояться міняти. Он бува білоруси приїдуть і перед тим, як валюту міняти – дивляться чи ніде камер немає. У них же, щоб цю операцію провести треба кудись за город їхати, чуть не в ліс. Ото так харашо у них жить. Ото такий Лукашенко хороший.
- Що там іще зараз в нашому Криму відбувається? – цікавимося.
"Голови понахиляли і живуть"
- Та нічого. Люди живуть, голови понахиляли і живуть. На сьогодні пенсіонери там получають по 10 тисяч рублєй - це 3500 гривень. Но вони за ці 3500 гроші не можуть купити стільки товарів, як у нас. А ще там землі забирають. У Парковому, де дача Путіна, дом був у 15 етажей. Так приїхала якась жінка поплавати поруч у басейні. І їй стукнуло у голову, що хтось за нею наблюдає. Пожалілася. І всьо – за півгода там усе під чисту знесли. Я так скажу: якби зараз там людей спитати, чи хочуть в Україну, то 90 відсотків би за це висловилися. Це якщо їм не тримати дуло у віска. Щоб добровільно говорили.
Наостанок Ольга додає, що якщо Україна зіткнеться з повномасштабною агресією Росії – українці всі повстануть і не дадуть загарбникам пройти на свою територію.
- Чоловік каже: "Я зразу піду". Та і я не стоятимуть осторонь. Це ж наша земля. У Путіна якась просто манія величчя. Добре наслідив кругом. У Росії багато чого – нафта, золото. А по факту люди бідні. У їхніх селах ні газу, нічого. Так чого там порядки не піти йому навести? У Білорусі так само. Кума в Єльську живе. То каже, що зараз люди бояться між собою на роботі говорити. Бо почастішали доноси. Можуть з роботи звільнити.
10 000
гривень становить нині мінімальна зарплата прикордонника. Остаточно її розмір формується в залежності від посади і військового звання, говорить Юрій Шахрайчук. На контрольно-пропускному пункті "Виступовичі" виплати незначно вищі. Тут працівники, починаючи від рядових, отримують надбавки за службу на кордоні та біля Чорнобильської зони.
2500
гривень в середньому вартує місячна оренда однокімнатної квартири в Овручі.
Автор: Лілія МИЦКО, Сергій ДЗЕХ
Автор фото: Лілія МИЦКО
Слідкуйте за подіями в місті та районі разом з ОВРУЧ TODAY! Підписуйтесь на нашу Фейсбук сторінку: https://www.facebook.com/ovruchtoday
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Історія Овруча з цікавими та унікальними долями визначних особистостей".