Двоє братів і сестра: історія родини з Олевщини, яка виховала трьох захисників

У родині Савченків із села Кишин Олевської громади всі троє дітей стали на захист України. Старша донька Тетяна понад 10 років рятувала поранених військових як медична сестра — у грудні 2025 року вона померла через хворобу серця. Молодший син Роман після початку повномасштабного вторгнення перевівся до бойового підрозділу і загинув у лютому 2026 року на Покровському напрямку. Середній син Тарас воює з 2014 року і досі залишається на фронті.

Микола та Валентина Савченки розповіли Суспільному про своїх дітей, їхній вибір, службу та життя після двох втрат.

«За нашим городом — їхні могилки. Важко на душі стає — йду, спілкуюся з ними. Розказую їм. Питаю їх, як у них справи. Правда, мовчать. Важко, дуже важко», — сказала мати військових Валентина.

Поряд з обійстям подружжя Миколи та Валентини Савченків із села Кишин Олевської громади знаходиться кладовище. Кілька місяців тому на його краю з’явилися дві могили з державними прапорами, де поховані їхні донька, медична сестра Тетяна Савченко, та син, командир міномета Роман Савченко.

«Все згадую. Все, що було, згадую. Як бігали тут. Як гуляли у жмурки. Як колись тут кукурудза в нас була посіяна, а вони тут весь куток у жмурки гуляли. Я прийшла з роботи, а в мене вся кукурудза витолочена. Питаю їх: “Що ви тут робили?”. А вони: “У жмурки гуляли”. Ось тут якраз було», — пригадала Валентина Савченко.

Валентина розповіла, що троє її дітей добровільно пішли захищати Україну. Молодший син Роман після початку повномасштабної війни перевівся до бойового підрозділу і загинув у лютому 2026 року на Покровському напрямку. Середній син Тарас воює з 2014 року і досі залишається на фронті.

«Тарас пішов майже з першого дня. Він служив у 95-ій аеромобільній бригаді. 8 березня 2014 року їх повезли на Слов’янськ, Краматорськ, Донецький аеропорт. У 2015 році він був поранений у Пісках», — розповіла жінка.

У серпні 2015 року військову службу розпочала донька Тетяна, і понад 10 років вона рятувала поранених військових як медична сестра, сказала Валентина Савченко. У грудні 2025 року її донька померла через хворобу серця.

«Із серпня 2015 року вона була у Сіверскодонецькому госпіталі військовому по 2018 рік. З 2018 року вона вже перевелась у Київський військовий госпіталь, головний. І потім з початку війни служила в Білоцерківському медичному госпіталі», — розповіла мати.

Валентина сказала: донька ще змалку знала, що хоче стати медиком. Дитиною уколи своїм іграшкам давала. Хотіла бути медсестрою.

«Медсестрою вона була від Бога, просто в неї був потяг до цієї справи, — сказала Валентина про свою доньку. — Вона приїде додому і сусідів прокапає, і нас: і те хворе, і те хворе. Їй не треба був ні рентген, ні аналізи, нічого. Вона так якось знала. Відчуття таке в неї було».

Навесні 2025 року через погіршення стану здоров’я Тетяна звільнилася із Збройних сил України, лікувалася в госпіталях і санаторіях. У грудні 2025 року дорогою додому в неї зупинилося серце — їй було 33 роки, каже Валентина. Вдома у батьків зберігаються Тетянині нагороди.

Молодший син Роман також пов’язав своє життя із військовою службою. Як розповіла Валентина Савченко, у 2015 році найменший син Роман сказав, що теж хоче служити і допомагати. А так як її син закінчив Житомирське вище професійне училище сервісу і дизайну за спеціальністю «Повар-офіціант-бармен», то його сестра Тетяна забрала брата до себе в госпіталь і він працював там кухаром до початку повномасштабної війни.

«Роман з дитинства хотів бути поваром. Це його було хобі. Таня так біля мене не ходила, як Роман. Поки борщ зварить, то він п’ять разів у магазин з’їздить. І він каже: “Мамо, у тебе не такий смачний борщ, як у мене вийшов”», — пригадала Валентина.

Батько Романа Микола Савченко сказав, що Роман дуже любив домашніх тварин: котів та собак. Із 2017 року на війні поряд з сином була собака Луна, яку він підібрав ще маленьким цуценям.

«Цей собака його врятував, як почалася повномасштабка. І вони приходили із завдання, а сніг тоді впав, мокро, сушитися не було де. У спальнику вона з ним спала, і він коло неї грівся. Як його поранило в Херсоні, він вже попросив забрати її. І вона після контузії стала сильно боятися вибухів. То я кажу, якщо, синок, вона тобі така дорога, то я поїду і заберу. Він каже: “Дорога”. Та я і поїхав у Дніпро», — розповів Микола Савченко.

Після 24 лютого 2022 року Роман перевівся з посади кухаря до бойового підрозділу, розповіла його мати. Воював під Сівєрськодонецьком, Бахмутом, Вовчанськом, Херсоном, був на Куп’янському напрямку. 27 лютого 2026 року Роман Савченко загинув під час виконання бойового завдання.

«Йшли бої в населеному пункті, в селі Гуліве Покровського району Донецької області. Вони виїжджали якраз вранці, вдосвіта, вони їхали на завдання і загинули. Наїхали на дрон, він розірвався і машина розірвалася», — розповіла мати військовослужбовців.

Зі слів Валентини Савченко, Тетяна і Роман були дуже близькими, все робили разом.

«Дуже були братерські, сестринські стосунки, мої діти дуже дружні були між собою. Тарас і Таня, і Роман — вони були як одненьке ціле. Вони допомагали, в одного щось не вистачало, двоє допомагали. У того не вистачало — всі допомагали, всі одне за одним», — розповіла Валентини Савченко.

Старший син Тарас продовжує захищати Україну. Зі слів жінки, він служить водієм в автороті, возить продукти, воду, боєприпаси на передову.

«Тарас досі знаходиться в Збройних силах, воює, він має право вже на звільнення. Брат загинув, і він має інвалідність після поранення, але він свідомо не хоче залишати армію, тому що завжди говорить: “Якщо не ми, то хто?”».

Валентина розповіла, що сини завжди допомагали по господарству. Зі слів батька, вони дуже любили майструвати.

«Молотка брали, цвяхи, пилку брали, все брали. І самі любили, щоб я їм не допомагав, вони самі це все робили. Оце зробили — називалося по-їхньому “тарандайка”, і це на льоду вони їздили, таким займалися. А ось робили автомати і гуляли у війну. Таке було дитинство їхнє», — сказав Микола.

Після смерті доньки та загибелі сина Валентина та Микола Савченки кожен день приходять до їхніх могил на кладовищі, приносять квіти до їх портретів на Алеях Героїв в рідному селі Кишин та в місті Олевськ.

«Крім могилок, я ще, як іду в центр, заходжу до них на Алею Слави, до банерів, там теж їх відвідую, — розповіла Валентина. — Їду в Олевськ, в Олевську теж йду на Алею Слави, там їх відвідую. Такі три в мене точки, де я ходжу і з ними спілкуюсь, і з ними ділюся, і з ними горюю, і з ними сміюся».