580 днів захисники Маріуполя знаходяться у полоні. Рідні намагаються всіма можливими та неможливими способами повернути воїнів додому. Історія кожного з них така різна, проте сповнена спільного героїзму, мужності, болю та жаху, пише Журнал Житомира.
Андрій Щепанський — один із героїв, який пішов захищати свою країну у найважчий для неї час. Його мама Анна розповіла про долю хлопця до повномасштабного вторгнення, розказала як він разом із побратимами з 23 бригади НГУ «Хортиця» потрапив до полону та як їх родини невпинно борються за повернення військовополонених додому.
«Для когось це буде чергова стаття, а для мене це життя мого всесвіту. Звичайний, але такий довгоочікуваний хлопчик народився у Житомирі в 1999 році», — розповідає мама.
Разом із родиною Андрій жив на вулиці Київський навпроти Михайлівського собору. До 9 класу навчався у школі «Всесвіт», закінчив середню освіту у школі №21. Вчителі завжди характеризували його як вихованого, позитивного, доброго, співчутливого, харизматичного хлопця. Ще у школі його прозвали «філософом».
Після школи пішов навчатися до Центру професійно-технічної освіти на слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів, а паралельно покращував знання з математики, щоб вступити до політехнічного університету на факультет програмування.
Фото: Анна Щепанська
Велику війну Андрій зустрів між Нікольським та Маріуполем: ворог цілодобово гатив авіацією
У 2019 році Андрій отримав повістку і пішов до армії. Не досягнувши навіть 19 років хлопець прийняв присягу у Запоріжжі. Прослуживши пів року, підписав контракт та перейшов служити до Мелітополя. Згодом став помічником командира.
«Потім почались ротації між Нікольським та Маріуполем кожні 3 місяці. Навіть там він купував собі книги і читав про ІТ, психологію та історію України. Мріяв, що приїде на новий 2022 рік у відпустку додому, дослужить 6 місяців контракту, а далі піде навчатись ІТ», — ділиться мама Андрія.
Проте, війна перекреслила всі плани Андрія. Війна застала Андрія на блокпосту між Нікольським і Маріуполем.
«Він подзвонив мені і сказав: «Почалось. Я сильно вас люблю, обіймаю, бережіть себе». 24 лютого напевно викарбувалось у нас в серці назавжди», — ділиться Анна.
Російська авіація зрівнювала усе із землею. Від території, де служив Андрій, не лишилось живого місця, він втратив багато побратимів.
Тих, хто вижив за добу бомбардування, командування зібрало і завело в Маріуполь. 1 березня місто взяли в оточення, вирватися з Маріуполя після цього не могли ні військові, ні цивільні.
«До 16 березня ще тривали вуличні бої. Тоді ще був звʼязок і наші воїни мали змогу телефонувати. Потім світла не стало, не стало звʼязку і настало найстрашніше — невідомість. Коли не знаєш куди телефонувати, у кого просити допомогу, всюди безвихідність, це вбиває найбільше», — каже мама захисника.
Полон. Очікування у невідомості є найважчим
На березень 2022 року не було єдиного реєстру, алгоритму дій при пошуку полоненого. Родина Андрія не знала що з ним із 17 березня по 30 листопада 2022 року. Саме тоді із полону був звільнений чоловік, який повідомив, що Андрій у полоні.
Місяці пошуку військових частини 3033 закінчуються однією відповіддю: «Нема звʼязку. Чекайте». Для рідних полонених це очікування і невідомість є найважчими.
«Здається що ти між життям і смертю, між тим і іншим світом знаходишся», — каже Анна.
Анна дякує Богу, що її син пройшов Маріуполь і пережив трагедію в Оленівці. Сподівається, що він витримає і полон у Донецькій області.
«Мій син та його побратими 23 бригади НГУ «Хортиця» військової частини 3033 знаходяться в полоні 19 місяців, 580 днів. Це неймовірно боляче. Ми закликаємо українців не забувати, що у нас йде війна, є поранені, полонені і кожен голос важливий. Кожен донат, кожна молитва потрібні. Нас не повинні забути, як у 2014-му», — наголошує Анна.
За півтора роки Анна вперше побачила сина в інтернеті 14 січня 2023 року. Він давав інтервʼю на одну хвилину. Просив його обміняти, передавав привіт рідним, казав братику, що сумує і скоро повернеться.
Фото: скриншот інтервʼю
Родина Андрія чекає на нього, як і сотні людей чекають своїх рідних. Особливо чекає на Андрія його молодший братик Тимофійко, який кожен вечір молиться за брата і чекає свого героя вдома.
Фото: Анна Щепанська
Рідні полонених захисників стукають у всі двері
«Поки моя душа в полоні, я буду писати, говорити, кричати, боротися і не зупинятися», — каже Анна.
На жаль, сторони конфлікту не можуть досягти порозуміння у питанні обміну військовополоненими, проте родини полонених українців не припиняють стукати у всі двері, приєднуватись до всеможливих акцій, велопробігів, мітингів, фотовиставок. Вони хочуть, щоб їх почув увесь цивілізований світ і допоміг повернути найцінніше — рідних людей.
Останній мирний мітинг відбувся 14 жовтня. Родичі та близькі військовополонених і зниклих безвісти захисників Маріуполя виступили із закликом до міжнародних організацій захистити права їх рідних та зробити все можливе, аби повернути військових додому.
Це не суха статистика, а чиєсь життя
Рідні інших полонених захисників Маріуполя також розповіли про своїх захисників. Ніхто з них не мріяв про війну.
- Єгор Зінов'єв закінчив технікум і мріяв ремонтувати авто і подорожувати.
- Діма закінчив коледж. Був молодшим юристом, навчався у Миколаєві на юридичному факультеті.
- Мартиненко Євген навчався на слюсаря-електрика, працював слюсарем-ремонтником рухомого складу, мріяв подорожувати.
- Андрій Міллер – судновий кухар. Працював у ресторані, хотів стати шеф-кухарем та відкрити власний ресторан.
- Підосинський Володимир закінчив Національну академію Національної гвардії України.
- Дармороз Віталій Андрійович закінчив Бердянський Державний Педагогічний університет за фахом правознавство, отримав диплом бакалавра – юрист. Мріяв відкрити свою справу.
- Ташев Максим Олегович закінчив Мелітопольський професійний аграрний ліцей. Мріяв отримати вищу освіту та відкрити власну справу, подорожувати.
- Сербул Андрій Васильович маляр штукатур. Мріяв займатися танцями, тому що любить дуже танцювати. Мріяв відкрити власну справу.
- Кулько Андрій Володимирович закінчив Запорізький Національний Університет за фахом фізичне виховання, отримав диплом бакалавра.
- Кравець Олександр Володимирович, вчився в технологічному технікумі ,але так і не закінчив вчитися, бо забрали до армії. Мріяв стати тренером з гандболу.
- Шепель Кирил Олександрович закінчив ЗНТУ, будівельний факультет. Дуже любить готувати, знаходити щось новеньке та смачне.
- Смирнов Микола Володимирович закінчив Національну академію Національної Гвардії України, факультет логістики, випустився офіцером НГУ, мріяв будувати кар'єру військового.
- Гострік Павло Павлович вчився на заочне в Бердянськом педагогічному університеті. Отримати диплом завадила війна.. Хотів працювати економістом.
- Азимов Сеймур закінчив ЗНТУ, факультет “авіаційні двигуни” і ЗНУ факультет “соціологія” та “право”. Мріяв служити в СБУ, проте війна зламала мрію.
- Терешко Артем Васильович закінчив гірничий технікум, працював продавцем консультантом. Згодом став заступником директора у "Фокстроті", звідти і пішов до армії.
- Педаш Михайло Анатолійович за фахом газозварювальник. Служив у Національній гвардії за контрактом.
- Найман Андрій – лікар шпиталю. До повномасштабного багато часу приділяв підвищенню своєї кваліфікації. Станом на 24.02.2022 був начальником неврологічного відділення 555 військового шпиталю.
- Солдатов Денис Русланович працював зварювальником 5 років, потім уклав контракт і служив у НГУ.
- Кравченко Андрій Олександрович за фахом маляр-штукатур, після призову до армії пішов служити в НГУ за контрактом.
- Перетятько Владислав за фахом електро-, газозварювальник. Працював в місті Бердянськ на заводі Жаток. Потім пішов служити до НГУ і вирішив підписати контракт.
Мрій до повномасштабного вторгнення було багато у кожного з них. Віримо у їх повернення на батьківщину та втілення мрій у реальність.
Слідкуйте за подіями в місті та Україні разом з КОРОСТЕНЬ TODAY! Підписуйтесь на наш Telegram-канал: https://t.me/korostentoday