«Не піду, Чарлік…»
Як маленька чорна такса врятувала господарку по вулиці Котляревського у Коростені написали журналісти КоростеньМедіа.
Життя. Дуже рідко люди задумуються про те, що воно тримається, як-то кажуть, «на волосинці». Людині властиво вірити в краще навіть у найгірших ситуаціях. Навіть в найхолодніші дні лютого ми тримаємо в голові думку, що за вікном майже весна, як у пісні «Океану Ельзи». Особливо по-новому ця пісня звучить для українців зараз, після року повномасштабної війни, коли «волосинка» нашого життя постійно під «лезом» ворожих обстрілів. Ти ніколи не можеш бути впевненим у тому, що зараз перебуваєш в безпеці. І як все-таки важливо не ставитися халатно до свого життя. Та, ще дуже важливо, аби поряд був хтось, хто вчасно зможе повернути в реальність з безтурботних надій і цим врятувати від неминучої смерті.
Прикладів таких подій в нашому місті нині дуже багато. Та мене за живе заділа історія Наталії Володимирівни Сухорукової, мешканки вулиці Івана Котляревського (колишня Карла Лібкнехта), що в ніч з 5 на 6 березня 2022 року постраждала від російського авіабомбардування.
Зустріла я свою співрозмовницю просто на вулиці. Заклопотана Наталія Володимирівна саме поверталася додому вся в своїх думках. Жінка не думала, що зараз їй вкотре доведеться згадати ту страшну ніч, що навіки лишиться в пам’яті одним з найжахливіших епізодів у житті. Спочатку Наталія Володимирівна не дуже охоче розповідала свої спогади: слова губилися, а ті події ніяк не складалися в цілісну картину. Та все ж пані Наталія зібралася з силами та повідала мені свою історію, за що їй велика дяка.
– Собака, маленький мій, вивів мене в погріб, тоді вночі. Щоб ви бачили, як він стрибав, так стрибав… – згадує Наталія Володимирівна. – Я кажу «не піду», бо перед цим було теж неспокійно. «Не піду, Чарлік», а він прямо до дверей.
Чарлік – чорна таксочка, маленький клубочок щастя самотньої Наталії Володимирівни. Коли в родині сталося горе – помер чоловік пані Наталії, цього хвостика жінці подарував син, аби вона мала хоч якусь втіху після важкої втрати.
– Як чоловік помер, мені син його привіз. Я піклувалася про нього, з малесенького вигодувала. Отак з того часу ми нерозлучні, – з легкою усмішкою казала пані Наталія, коли ми зайшли в її двір. Велике подвір’я, охайний будиночок, на перший погляд – звичайне помешкання літньої жінки. Але, підійшовши ближче, в очі кидаються затягнуті целофаном вікна та перекошений сарай біля погреба. То наслідки тієї страшної ночі. Аж ось відкриваються двері і на двір вибігає грайливий хвостик – пес Чарлік. Вперше в очах коростенки загорілися іскорки. Як вона рада бачити свого друга, захисника. Як вона вдячна маленькому гавкуну за те, що в буремну ніч з 5 на 6 березня майже рік тому він врятував життя своїй господарці.
Тієї страшної ночі, почувши тривогу, Наталія Володимирівна зовсім не хотіла спускатися в погріб. До цього теж були тривоги, але в житлові будинки рашисти цілеспрямовано не влучали. Тож і цього разу мало б бути так само. «Влучать куди завгодно, тільки не в мій будинок», – думають безтурботні громадяни. Так думала і Наталія Володимирівна.
А от пес Чарлік не був згоден з таким рішенням господарки.
– Він вже як тривога, то перший в погріб біг, – каже пані Наталія, схилившись над Чарліком, що сидів і весело вигавкував на ганку.
Тієї ночі песик, як ніколи, активно «тягнув» хазяйку в їх маленьке укриття, ніби щось передчував. Зрештою, Наталія Володимирівна таки піддалася на вмовляння улюбленця. Вийшовши з будинку на вулицю, жінка побачила її – бомбу, що падала на будинки і за кілька секунд поламала десятки людських доль та знищила десятки життів. Жінка ледве встигла заскочити зі своїм улюбленцем в погреб, коли почула страшний вибух на сусідній вулиці. Бомба поцілила в приватні будинки на вулиці Ковельська (колишня Воровського), що є паралельною до вулиці нашої героїні. – Воно як ввалило, то на мене отак двоє дверей і впало. Летить, я думала, що це літак, а це та ракета (бомба). Червона така, аж зарево червоне, горіло, люди кричали. Воно ввалило раз, а тоді ще раз, то я там і впала. Ось і зуби там повибивалися! – з болем розповідає пані Наталія, і додає: – Я не зразу зрозуміла, що сталося. Не могла вибратися з погреба, лізла, можна сказати, отак от руками, рвала землю. Як змогла вибратися, дивлюсь – у мене з хати вже рами лежать, двері лежать. Зараз то рідня приїхала, син допоміг целофаном вікна затягнути, волонтер приїхав на наступний день, з рамами допоміг, сусід причьолки поприбивав.
Після цього удару Наталія Володимирівна в Коростені була не довго:
– Трошки побула там у школі, а тоді син приїхав і забрав мене через ці блокпости. Він у Житомирі живе, то я була там у нього, бо дуже сильно хворію та ще й сильний стрес отримала.
Та ось після повернення додому ще довгий час про ту жахливу ніч, крім страшних спогадів та підірваного здоров’я, жінці будуть нагадувати сарай біля льоха, що покосився від вибухової хвилі та уламок бомби, що застряг під одним із вікон будинка.
- Я його дістала і з собою ношу, в сумці, на пам’ять, – каже Наталія Володимирівна.
Тієї ночі від авіаційного удару постраждали дитячі садочки, міський ліцей №9, спорт клуб «Вітязь», а також вулиці Котляревського, Єсеніна, Маяковського та Шевченка, де люди холодної весни лишилися без вікон і, звісно ж, вулиця Ковельська, де авіабомба повністю знищила 12 будинків. В кожній оселі можна зібрати свідчення жорстокої розправи «братського народу» над мирним населенням Коростеня і України в цілому. Шкода, що подекуди свою історію можуть показати лише рівні фундаменти, на яких колись стояли житла, будувалися плани, зберігалися надії, а зараз лежить лише груда каміння.
Та саме в такий час, як ніколи раніше, починаєш цінувати те, що можна так легко втратити – своє одне-єдине життя. Починаєш розуміти хто твій друг, а хто ворог. По-новому сприймаєш світ. І, звісно ж, усвідомлюєш, яку вагому частину в твоєму житті відіграють рідні – батьки, діти, друзі та… брати наші менші.
Анастасія Копишинська
ДОПОМОГТИ НАШІЙ РЕДАКЦІЇ ФІНАНСОВО: "Підтримай КОРОСТЕНЬ today".