Військова з Олевська розповіла про службу на фронті, сексизм та ставлення до захисників
Марина Покальчук — старша солдатка 30-ї окремої механізованої бригади, ветеринарка за освітою та колишня поліцейська з Олевська, що на Житомирщині. Після початку повномасштабного вторгнення жінка намагалася потрапити до війська, однак спочатку отримувала відмови. Зрештою у 2023 році почала службу в територіальній обороні, а згодом опинилася на Куп’янському напрямку.
Кореспонденту Суспільного Марина розповіла про службу, про ставлення до жінок у війську, про забезпечення та повернення військових до цивільного життя.
Марина Покальчук — корінна олевчанка. Жінка розповіла, що у 2010 році вона закінчила школу із золотою медаллю, а згодом здобула ветеринарну освіту в Поліському національному університеті.
Працювала у ветеринарній лікарні та лабораторії, а у 2019 році пішла служити до поліції.
У 2021 році звільнилася та виїхала за кордон, але на початку лютого 2022 року повернулася в Україну.
На початку розмови Марина згадала випадок із дитинства, який, за її словами, став пророчим.
«Коли я була ще геть маленька, мене питали, ким я хочу стати. Я казала, що хочу стати ветераном. Маючи на увазі ветеринара. А тепер сиджу і думаю, що я і ветеран, і ветеринар. Все як хотіла. Думаю, може, це я сама собі наврочила», — розповіла військова.
«Мені хотілося безпосередньо брати участь»
Після початку повномасштабного вторгнення Марина вирішила добровільно піти до ЗСУ. Військової чи медичної освіти вона не мала, але мала досвід служби у поліції та поводження зі зброєю.
«Мені хотілося безпосередньо брати участь у процесі відбиття цього нападу. Зсередини було дуже неприємне відчуття, що я нібито відсиджуюсь, поки на чиїхось плечах це все лежить. Я так само громадянка цієї країни, і мені треба зробити свій внесок», — сказала Марина.
Спочатку потрапити до війська їй не вдалося. Вона телефонувала до різних структур, зокрема, до прикордонної служби, розповіла жінка. Там, почувши про ветеринарну освіту, сказали, що їй може знайтися місце кінолога, але обіцяного дзвінка вона так і не дочекалася.
Ситуація змінилася, коли в Олевську з’явився 140-й батальйон територіальної оборони, сказала Марина. У квітні 2023 року її взяли на посаду діловода речової служби.
«Мені було непринципово, яка саме посада. Мені хотілося служити. Звісно, мені б хотілося щось більше до бойового, але сталось так», — сказала вона.
На початку січня 2024 року батальйон вирушив на Куп’янський напрямок. Марина розповіла, що навіть матері не призналась про направлення у зону бойових дій.
«Вона дуже не хотіла, щоб я йшла служити. Я їй вже по факту розповіла, що документи оформила. Чесно кажучи, коли ти їдеш туди вперше, то воно страшніше, ніж бути там. Тому що ти собі уявляєш різні жахливі картинки. Але з часом звикаєш до всього», — сказала військова.
Дев’ять місяців під Куп’янськом
На Куп’янському напрямку Марина продовжувала працювати у речовій службі. Забезпечувала військових необхідним майном — шоломами, бронежилетами, одягом та іншим спорядженням. Особливість роботи там — відсутність звичного графіка.
«Там у тебе немає свого часу. Цілодобово треба бути готовою. Наприклад, приїжджає нове поповнення — його треба спорядити, одягнути, все підібрати», — розповіла військова.
Під Куп’янськом підрозділ пробув близько дев’яти місяців. Восени відбулася ротація, а наприкінці 2024 року, за словами Марини, вона перевелася до 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
Зі слів жінки, причина була особиста — у цій бригаді служив її чоловік Тарас. Він мав значний військовий досвід — служив у ЗСУ з 2014 року, брав участь в АТО/ООС та миротворчих місіях. У грудні 2021 року звільнився зі служби у званні штаб-сержанта, але 24 лютого 2022 року добровольцем прийшов до ТЦК та СП. Служив у 140-му батальйоні ТрО, згодом у 30-ій ОМБр.
У грудні 2025 року був звільнений із лав ЗСУ за станом здоров’я. Саме, коли 140-ий батальйон дислокувався в Олевську, вони й познайомилися.
«Фактично, якби не було війни, не було б і нашої родини», — говорить Марина.
«Ти не якась бойова одиниця, а хтось зі своїми цілями»
Окремо військова говорила про проблеми, з якими стикаються жінки в армії. За її словами, йдеться як про побут та забезпечення, так і про ставлення до них.
«Банально шкарпетки я не можу собі отримати, тому що немає мого розміру. Що говорити про бронежилет, який враховує жіночу анатомію. Нікому абсолютно нічого не цікаво», — каже Марина.
Жіноча військова форма, за її словами, з’явилася лише через два роки після початку повномасштабної війни, значною мірою завдяки волонтерським організаціям.
Частину речей військовим жінкам доводиться купувати самостійно або перешивати. Марина згадує, як у 2023 році отримала зимову куртку великого чоловічого розміру — зрештою її довелося обміняти у приватних підприємців із доплатою. Штани, що їй видали у військовій частині, вона вдягла тільки раз. «У них не можеш ні нагнутися, ні поворухнутися, літом вони жаркі, абсолютно не пристосовані. То, якщо ти хочеш хоч мінімального комфорту, щоб у тебе був змінний комплект, ти все одно будеш сам купувати», — сказала вона.
За словами Марини, серед проблем також є таке поняття як «сексизм». Жінка сказала, що жінкам у війську доводиться стикатися із жартами, упередженнями та припущеннями, що вони прийшли до армії не для служби.
«Виходить, що ти не якась бойова одиниця, з якою всі прийшли робити одну роботу, а хтось, хто прийшов із якимись своїми цілями. Військовий сексизм — це дуже поширена тема», — говорить Марина.
Водночас вона наголошує — багато залежить від конкретних людей, і є підрозділи, де жінки почуваються цілком нормально.
«Жінки там потрібні, але, насправді, там потрібні люди»
Марина служить у тиловій службі, однак не вважає свою роботу безпечною. 30 окрема механізована бригада постійно перебуває у зоні бойових дій, а сучасні загрози — дрони та авіаційні удари — не залишають чіткого поділу між «передовою» і «тилом», говорить військова. Попри втому, Марина каже, що не шкодує про своє рішення.
«Якби час повернути назад, я не думаю, що я би не пішла. Можливо, якось по-іншому підійшла б до вибору місця служби. Але, чесно кажучи, я втомилася», — зізнається вона.
Із січня 2024 року її життя фактично пов’язане зі сходом України, говорить військова. Постійні переїзди, проживання у невеликих селах, відсутність звичного побуту та можливості планувати власне життя стали частиною реальності. У мене є сім’я, мені би хотілося проживати цю молодість якось трошки не так, говорить військова. Водночас на запитання, чи потрібні жінки на війні, вона відповідає:
«Мені здається, тут більше виникає питання: не чи потрібні жінки там, на війні. Я думаю, що там потрібні люди».
«Я теж дотична до цього всього»
Марина говорила і про те, що жінок у війську стає більше, однак досі чує про захисників переважно як про чоловіків. На офіційних заходах регулярно говорять «наші хлопці», «наші воїни», «наші захисники». Про жінок-військовослужбовиць, за її словами, згадують значно рідше.
«Я теж дотична до цього всього, але ж я не хлопець. І не воїн. Значить, про тебе не дуже там згадали. Особисто мені подобається слово “посестри”», — каже Марина.
Вона також говорить, що помітила, що люди стали менше допомагати військовим. Серед причин називає зниження фінансової спроможності громадян, корупційні скандали, недовіру до окремих волонтерів та інформацію про нібито високі виплати військовим.
За її словами, військові часто змушені самостійно вирішувати побутові проблеми — від ремонту автомобілів до облаштування місця проживання.
«А чому ви туди не пішли?»
За словами Марини, найболючішою для неї стала не війна як така, а ставлення частини цивільних до військових. За час проходження ВЛК у Житомирі вона неодноразово користувалася правом на пільговий проїзд у міжміських автобусах і стикалася з конфліктами через це.
«Водії, здається, тебе просто готові роздерти: по-перше, що жінка, по-друге, ти молода і в тебе є УБД. “Де ти його взяла? Я не буду тебе брати! Речі твої складати не буду”. Ти думаєш: ось сама добровільно пішла, ніхто не просить дякувати, але майте повагу, просто вже змовчіть», — говорить військова.
Схожі ситуації траплялися і в лікарні, продовжує розмову Марина.
«Стою я під кабінетом, на ньому великий плакат, де написано, що військовим можна без черги проходити. І тут починається: “І на лобі собі напиши”, “Хто більше хворий?”, “Хто ти така?”. Я була просто в шоці», — каже Марина.
Вона розповіла про свої враження, що нібито мирні люди і військові живуть у зовсім іншій реальності.
«Якщо в сім’ї немає нікого із близьких, хто бере безпосередньо участь у війні, люди переважно не розуміють потреб військових. Я пам’ятаю, як в перший раз їхала у відпустку і в Києві чекала свій транспорт. Я сиділа і дивилась на людей, що йшли повз. Це абсолютно інший світ. Ці люди не хочуть усього розуміти, перейматися тими, хто воює, їм краще жити у своїй бульбашці, де у кожного своє життя. У крайньому випадку можуть сказати: “А ми тебе туди не посилали”, — говорить військова.
За її словами, після таких випадків коло спілкування звужується.
«Мені дивно, коли люди питають: “А чого ти туди пішла?” А мені хочеться запитати: “А чому ви туди не пішли?».
Я не можу залишатися недотичною
Марина розповіла, що могла б хотіти іншого життя — проводити час із сім’єю, будувати стосунки, можливо, народити дітей. Але зараз такої можливості не має.
«Чи хотіла б я втрачати своє здоров’я, якого вже багато поклала там? Звісно, що ні. Чи хотіла б я провести ці три роки вдома у себе, зі своєю сім’єю? Звісно, так. Але я не маю цієї змоги», — говорить вона.
Для себе Марина пояснює рішення залишатися у війську питанням совісті.
«Я не можу собі уявити, щоб залишатися недотичною до такого важливого періоду в історії нашої країни».
Вона вважає, що українська армія поступово змінюється. До війська прийшли люди різних професій, які привнесли новий досвід і погляд на організацію служби. На її думку, більше технологій та нових підходів допомагають армії відходити від радянських практик.
На запитання, коли завершиться війна, Марина сказала, що не береться прогнозувати.
«Відчуття, що війна може закінчитися у цьому чи наступному році, ще немає. Я думаю, що до завершення йде, але ще не так близько», — сказала жінка.
Найперше, що, має змінитися вже зараз, каже Марина, це ставлення до військових і ветеранів.
«Треба почати хоча би з якоїсь мінімальної поваги до людей, до тих, які повернуться, які нині кладуть своє здоров’я, молодість, не бачать сім’ю, як ростуть діти “.
А про власний досвід Марина говорить так:
«Ти розумієш, що ти живий, і це вже, в принципі, досить непогано».
