«Влад ніколи не розповідав про те, що виконував бойові завдання. Казав лише, що щось там фотографує, знімає…І просив не хвилюватися»
13 лютого минуло 40 днів з дня загибелі ще зовсім юного, але вправного льотчика з Малина — Владислава Залістовського. Хлопцеві було всього 23 роки. Його життя обірвалося над Кіровоградщиною, під час виконання бойового завдання.
На похороні військовий капелан в останньому слові зміг в одному реченні дати напевно найбільш точну характеристику Герою, сказавши, що за свої 23 роки Влад встиг зробити більше, ніж дехто за все життя.
Втім хлопець не планував ставати Героєм, і замість посмертних медалей мріяв прожити щасливе життя та побачити світ. Поряд з цим — марив небом і любив літати.
5 січня 2024-го Владислав Залістовський із символічним позивним «Blue Helmet» (з англ. «Блакитний Шолом») здійснив свій останній, вічний, політ — на фронтовому винищувачі МіГ-29.
Понад усе він любив літати…
Чим жив молодий воїн, які спогади залишив по собі та яким могло б бути його життя, якби не ця війна, — у розмові Мalyn.media з мамою захисника Тетяною Залістовською та бабусею — Світланою Возною.
«МИЛИЙ ХЛОПЧИК, ВЕСЬ У ЛАСТОВИННІ»
Олена Петренко (далі — О.П.): Пані Тетяно, не знаю, з якого боку підійти до цієї розмови. Але є велике бажання і навіть якийсь обов’язок розповісти про Влада. Яким був ваш син?
Мама Тетяна Залістовська (далі — Т.З.): Я дякую вам за те, що запросили до розмови. Попри все, спробую зібратися і поділитися спогадами.
Мій Влад ріс дуже спокійним, слухняним, врівноваженим хлопчиком. Ні з ким не бився і завжди все вирішував словами.
Бабуся Світлана Возна (далі — С.В.): Він завжди слухався: що йому не скажеш — все виконає. На нього можна було покластися.
Т.З.: Водночас він був дуже чуйною, проникливою дитиною. Якщо бачив, що я десь сумую, сідав поряд і заспокоював: «Не плач, мамо, чуєш… Бо я також буду плакати». Як зараз бачу ці його світлі та добродушні оченята.
О.П.: Влад ріс однією дитиною у сім’ї?
Т.З.: Так.. Я народила його, коли мені було 20-ть. З батьком Влада ми розійшлися, коли синові було всього п’ять. Тому його виховували фактично я, бабуся і дідусь.
О.П.: Знаємо, що він закінчував першу школу. А в садочок ходив?
Т.З.: Так, у «Сонечко». Його так любили вихователі! Він був дуже милим, кумедним хлопчиком, личко все у ластовинні. Золота дитина була! Постійно брав участь у виставах. До речі, ще з садочка йому легко вдавалася англійська.
З сімейного архіву
У 2006-ому пішов у перший клас. Був активним школярем, брав участь у конкурсах, олімпіадах.
Навіть його вчителька, Лариса Василівна, з якою Влад підтримував стосунки і яка його безмежно любила, сьогодні згадувала: він був командиром, організатором. І там де був він, завжди були призові місця.
А вже після 9-го класу син вступив у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.
ПЕРСПЕКТИВНИЙ ЛЬОТЧИК БОЙОВОГО МІГ-29
О.П.: Обрати шлях військового — це був його вибір?
Т.З.: Ні… Влад ріс таким дещо м’яким хлопчиком. Розумієте, у його житті не було батька. Я зранку до пізнього вечора працювала у магазині, Влад багато часу проводив з бабусею та дідусем.
Бабуся каже, що Влад був для неї усім життям…
І хоч дідусь намагався йому приділяти багато уваги, проте повністю замінити батька ніколи не вдасться. Тому ми зупинилися на військовому ліцеї. Подумали, що було б добре, аби він там, як кажуть, змужнів. До всього він був доволі невисокого зросту, худорлявий.
Спочатку хвилювалися, що «без зв’язків» у київський ліцей він не вступить, але, як бачите, все вдалося завдяки його знанням.
Потім були два роки казарми, і вони й справді пішли йому на користь. Влад підріс, подорослішав.
Але після закінчення ліцею, почав казати, що не бачить себе у війську. Я ще дивувалася, мовляв, як так, два роки дарма потратив. Аж раптом Влад телефонує і каже: «Мам, я тут згадав, що ще у дитинстві хотів стати льотчиком. Буду вступати у Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба».
Я ще тоді дивувалася, як він там навчатиметься?! У дитинстві йому на дитячих атракціонах ставало погано, а тут льотчик, та ще й винищувача!
Та він таки вступив у Харків. Так почалася його історія з небом.
Випускник Харківського вишу
У Харкові провчився чотири роки. Навчання йому подобалося, лише — не терпілося вже керувати у повітрі, а не тренуватися на симуляторах. Бо від польотів він був у захваті. Я, до речі, була у нього на випуску. Здається, що то було зовсім недавно.
О.П. У посмертних повідомленнях писали, що на його рахунку були десятки бойових вильотів. Влад розповідав вам про це?
Т.З. Дуже побіжно. Казав, що ми там щось фотографуємо, знімаємо дрони, все безпечно, не переживайте. А ще наголошував: «Навіть у найгіршому випадку я завжди встигну катапультуватися. Все буде добре!» І говорив це справді дуже впевнено і спокійно.
Після вишу його направили на службу у частину, що в Івано-Франківську. А вже коли почалася велика війна, почали викликати на ротації.
Він активно вів свою сторінку у соцмережах, публікував романтичні ролики про небо. Отак включаєш інколи, і справді закохуєшся: мій Влад, хмари і його світла, але водночас така драйвова енергетика.
У небі — «Blue Helmet» (з англ. «Блакитний Шолом»)
С.В.: Якось він навіть дідуся вітав з днем народження, стрибаючи з парашутом, уявляєте?! Дідусь наш військовий, йому ці теми близькі.
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ, ОСТАННІ ПОВІДОМЛЕННЯ
О.П.: Пані Тетяно, коли ви востаннє бачилися з сином?
Т.З.: За місяць до його загибелі, вкінці листопада 2023-го. З 2017-го я працюю і живу у Польщі. Восени якраз приїхала виробити потрібні документи. Заразом їздила до нього в Івано-Франківськ на кілька днів.
Він був у гарному настрої, хвалився, що його частина для нього – як родина, що його там всі дуже люблять. У нього були гарні перспективи.
До 25-ти років, якщо я не помиляюся, він не міг керувати F-16, але його вже готували до цього. До всього ж – у Влада був дуже гарний рівень англійської. І він міг проходити потрібні навчання за кордоном.
О.П.: У вас були якісь відчуття, що це остання зустріч з сином?
Т.З.: Ні, абсолютно. Ми гарно провели час. Гуляли містом утрьох разом з його дівчиною Євгенією. Він показував локацію, з якої видно все місто, як на долоні. Ще хотів якусь гойдалку мені показати, але було дуже холодно і вітряно, тому відклали. Влад тоді ще сказав: «Ну нічого, мам. Приїдеш наступного разу і сходимо». Ми ще встигли на кілька днів у Буковель з’їздити.
Одне з останніх спільних фото з Владом. Поруч — мама і кохана Євгенія
Та й коли прощалися, нічого такого не було. Я була впевнена, що з моїм сином все буде добре.
С.В.: Я ж бачилася з онуком у вересні 2023-го року, за три місяці до загибелі. Він мав кілька днів вихідних і заїжджав у гості.
О.П.: Як ви дізналися про загибель Влада?
Т.З.: Я була у Польщі. Телефонує якийсь невідомий номер, український. «Тетяна Віталіївна… Ваш син загинув під час бойового завдання». Я спочатку не повірила. Не раз бачила, як до матерів ось так телефонують, коли дітей беруть у полон. Тому сказала, що не вірю і закінчила розмову.
Потім почала дзвонити Владу на вайбер, гудки йшли. Я подумала: ну раз є сигнал, то значить все добре. Але передзвонила мамі, дала сестрі номер, з якого мені телефонували. І все найгірше підтвердилося. Ввечері того дня я вже була в Україні.
О.П.: Що вам відомо про останні хвилини життя Влада?
Т.З.: Його дівчина також навчається на пілота, але цивільного. Вони спілкувалися з ним перед вильотом. Влад запевняв її, що зараз швиденько злітає туди і назад, й за годинку-півтора набере її.
Знаємо, що це сталося під час повернення його МіГа на аеродром, над Кіровоградщиною. А літав він на південь, на Миколаївщину. Як нам офіційно повідомили, це була російська ракета.
Влад загинув увечері, а дізналися ми вранці наступного дня. Дівчині Влада також не одразу повідомили — вона якраз була у потязі. Хоча не дочекавшись дзвінка від Влада, Женя моніторила його місце знаходження… Але надіялася, що все буде добре. У них, до слова, могла б бути дуже хороша сім’я, він її справді кохав. Дуже гарна пара.
Минуло вже 40 днів. Та, знаєте, я досі не можу ані повірити, ані переконати себе, що його немає. Заходжу, буває, у вайбер, дивлюся, коли востаннє був у мережі і не вкладається у голові. Не можу його відпустити! Сльози накривають, коли десь бачу його фото.
У Польщі — в гостях у мами
С.В.: Я ще того ранку, не знаючи про загибель онука, у фейсбуці поширила відео, на якому Влад кілька років тому в ополонку стрибав. І надіслала йому, але він так і не відписав. У нашій переписці досі є ця «непрочитана пташка»…
До речі, з нашого будинку 10-го лютого загинув ще ровесник і товариш Влада — Кирило Мирутенко. А у травні 2022-го у Маріуполі поліг ще один друг онука — Юра Литвиненко, тіло якого, на жаль, досі не вдалося ідентифікувати й поховати, лише банер у центрі міста встановили. Страшна біда! Вони ж ще зовсім діти, і всіх трьох немає. Всі — 2000 року народження.
О.П.: Ще мушу спитати про нагороди Влада. Про його загибель і вклад у цю війну писати чи не усі медіа…
С.В.: Сьогодні, на сороковинах, командир військової частини вручив нам срібний хрест за знищення ворожої техніки. Також указом Президента йому посмертно надали звання капітана й Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
На прощанні військовий капелан дуже влучно сказав, що за свої 23 роки Влад встиг зробити більше, ніж дехто за все життя. І ми гордимося ним, але серце розривається на дрібні частинки, що побачитися з Владом ми тепер можемо лише на Алеї Героїв міського кладовища.
Нині на могилі онука, який був для нас з дідусем всім життям, майоріє прапор, поруч встановили йому макет його улюбленого МіГа. Досі здається, що він просто полетів на бойове завдання й ось-ось зателефонує…
Вічного польоту тобі, Воїне!
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
Висловлюємо щиру вдячність рідним Владислава за цю розмову. Світла та вічна пам’ять!